Віщі сестри - Террі Пратчетт
Вона обвела очима сцену. Її погляд спинився на відьмах.
— Схопити їх, — наказала вона.
— Ні, — сказав блазень, виходячи з-за лаштунків.
— Що ти сказав?
— Я все бачив, — просто відповів той. — Я був тієї ночі у Великій залі. Короля вбили ви, мій пане.
— Не я! — заверещав герцог. — Тебе там не було! Я тебе там не бачив! Наказую, щоб тебе там не було!
— Раніше ти боявся про це говорити, — кинула блазневі леді Шельметь.
— Так, пані. Але зараз мушу.
Герцог спробував сфокусувати свій непевний погляд на блазневі.
— Ти ж присягав на вірність до останнього подиху, — просичав він.
— Так, мій пане. Вибачте.
— Тоді помри!
Герцог вихопив кинджал з безвільної Чудькової руки, стрибнув уперед і по руків’я увігнав його блазневі просто в серце. Маґрат закричала.
Блазень похитнувся.
— Дяка богам, усе скінчено, — вимовив він.
Маґрат тим часом проштовхалася через акторів і притиснула його голову до того, що з милосердя можна було б назвати грудьми.
Блазень згадав, що ніколи не бачив справжніх жіночих грудей — хіба коли був немовлям, — і подумав, що з боку долі вкрай жорстоко дати йому шанс лише в останню мить життя.
Він ніжно відвів одну руку Маґрат, зірвав триклятий рогатий ковпак й щосили пожбурив його геть. Він більше не мусив бути блазнем — і навіть, коли на те пішло, перейматися дотриманням присяги. А смерть у супроводі жіночих грудей видавалася, в певному сенсі, навіть кращою за його попереднє життя.
— Я цього не робив, — белькотів герцог.
Зовсім не боляче, подумав блазень. Кумедно. З іншого боку, ясно ж, що мертві не відчувають болю. Це було б марнотратством.
Смерть розгублено глипав на блазня. Потому він сягнув рукою під балахон і витяг піщаний годинник. Годинник був увішаний дзвіночками. Смерть легенько струсонув годинник, і той задзеленчав.
— Я не давав таких наказів, — спокійно мовив герцог.
Його голос чувся ніби здалеку; здавалося, його свідомість теж перебуває десь зовсім не тут. Актори мовчки дивилися на нього.
Подібну персону навіть неможливо було ненавидіти — можна було лише почуватися поряд із нею мерзенно. Це почуття охопило навіть блазня, хоч він і був мертвий.
Смерть постукав по годиннику й уважно придивився до нього, шукаючи можливий полом.
— Ви всі брешете, — промовив герцог до моторошного спокійним голосом. — А брехати негарно.
Рухаючись, ніби сновида, він по черзі несильно вдарив кинджалом кількох найближчих акторів і показав лезо публіці.
— От бачите? — сказав він. — Ніякої крові! Тому це не я.
Піднявши очі, Шельметь побачив герцогиню, яка нависала над ним подібно до валу червоного цунамі над крихітним рибацьким сільцем.
— Це вона, — сказав він. — Це вона все зробила.
Потому він, суто за компанію, пару разів штрикнув кинджалом дружину, а тоді — встромив його у власні груди й випустив руків’я з пальців.
Трохи подумавши, він додав голосом, що долітав із точки, вже значно ближчої до кордонів здорового глузду:
— Тепер ви мене не дістанете.
Після цього герцог обернувся до Смерті.
— А комета буде? — поцікавився він. — Коли помирає монарх, має бути комета. Може, я піду погляну, гаразд?
Непевним кроком Шельметь рушив зі сцени.
Публіка вибухнула аплодисментами.
— Треба визнати, він таки виявив справжню шляхетність, — нарешті промовила Тітуня Оґґ. — Знаєте ж, коли благородні виходять на сцену, вони виявляються куди ексцентричнішими, ніж такі, як ми.
Смерть підніс годинник до очниць.
Його кістяне обличчя просто-таки випромінювало подив.
Бабуня Дощевіск підняла впущений герцогом кинджал і натиснула на лезо пальцем. Легенько скрипнувши, лезо без помітного опору увійшло в руків’я.
Вона передала кинджал Тітуні.
— Ось він, твій чарівний меч, — промовила вона.
Маґрат подивилась на кинджал, а потім — знову на блазня.
— То ти помер чи ні? — спитала вона.
— Мабуть, що так, — відповів той дещо глухуватим голосом. — Здається, я в раю.
— Послухай, я серйозно!
— Тоді не знаю. Але дихати щось важкувато.
— Отже, ти житимеш.
— Та всі житимуть, — сказала Бабуня. — Це ж бутафорський кинджал. Навряд чи хтось довірив би акторам справжні.
— Якщо вже вони навіть казани в порядку тримати не вміють, — вставила Тітуня.
— Хто житиме, а хто ні — вирішуватиму я, — заявила герцогиня. — Як особа, наділена відповідними повноваженнями. Бо мій чоловік, що цілком очевидно, з’їхав з глузду.
Вона обернулася до солдатів.
— І я повеліваю…
— Нумо! — просичав Бабуні на вухо король Веренц. — Зараз!
Бабуня Дощевіск випросталася на весь зріст.
— Замовкни, жінко! — відкарбувала вона. — Перед тобою — істинний король Ланкру!
Вона ляснула Томджона по плечу.
— Хто, він?
— Хто, я?
— Цирк на дроті, — пхекнула герцогиня. — Він же клоун. Хоча й непересічний.
— Це правда, вельмишановна, — промимрив Томджон. — Мій батько управляє не королівством, а тільки театром.
— Він — істинний король, — повторила Бабуня. — Ми можемо це довести.
— Ні-ні-ні, — урвала герцогиня. — Так не піде. В цій країні дивом уцілілі спадкоємці не потрібні. Взяти його.
Бабуня Дощевіск здійняла руку. Солдати розгублено переступали з ноги на ногу.
— Але ж вона відьма, — невпевнено мовив один.
— Ясна річ, — сказала герцогиня.
Її охоронці явно почувалися незатишно.
— Ми ж на власні очі бачили у виставі, що вони перетворюють людей на тритонів, — сказав один.
— А потім їх топлять, — додав інший.
— Ага, і загальний ґармирдер.
— Це да.
— Нам треба це обговорити. За відьом має бути надбавка.
— Хтозна, що вона може нам зробити. Навіть якщо вона з канави.
— Не верзіть маячні, — роздратовано наказала герцогиня. — Відьми нічого подібного не вміють. Це просто вигадки, щоб лякати народ.
Один із солдатів заперечно хитнув головою.
— Мені воно здалося переконливим.
— Звичайно, здалося, бо й мусило здатися… — почала герцогиня.
Перервавши фразу на середині, вона зітхнула і вихопила спис із рук найближчого солдата.
— Зараз я покажу тобі всю силу відьом, — кинула вона і щосили жбурнула спис просто Бабуні в обличчя.
Стара відьма викинула долоні вперед, і її пальці зі швидкістю кобри схопили древко одразу за наконечником.
— Ну як, — поцікавилася вона. — Показала?
— Вам мене не залякати, віщі сестри, — сказала герцогиня.
Кілька секунд Бабуня дивилася їй просто у вічі. Потім здивовано гмикнула.
— Твоя правда, — сказала вона. — Ти й справді нас не боїшся…
— Невже ти думаєш, що я вас не вивчила як слід? Ваше відьомство — це лише ілюзії та хитрощі, покликані навіювати жах на слабких розумом. На мене це не діє. Хоч що хочеш роби.
Бабуня кілька секунд вивчала її поглядом.
— Що хочу? — нарешті перепитала вона.
Маґрат і Тітуня Оґґ обережно відсунулися подалі від неї. Герцогиня засміялася.
— Як швидко ми схоплюємо, — сказала вона. — Давай, я дозволяю. Тільки не тягни, стара дурепо. Клич своїх жаб і демонів, я…
Вона затнулася.
Її рот кілька разів розтулився й стулився, не видавши жодного слова. Обличчя перекосило від жаху, а очі не бачили ні Бабуні, ні світу навколо, втупившись натомість у щось поза його межами. Герцогиня прикусила свій кулак, коротко вереснула і скам’яніла, ніби кролик, який уперше в житті побачив горностая і не має жодних сумнівів, що це також і останній горностай, якого йому довелося побачити.
— Що ти з нею зробила? — спитала Маґрат, до якої першої повернувся дар мови.
Бабуня усміхнулася.
— Головологія, — сказала вона і всміхнулася знову. — Магічні таланти Чорної Еліс тут не допомогли б.
— Гаразд, але що ти зробила?
— Щоб стати такою,