Віщі сестри - Террі Пратчетт
— А ти ще й досі перед ним в страху? — скричав Ґамрідж. — Коли він одурманений питвом? Скоріш хапай його кинджала, любий, — на відстані клинка від тебе трон!
— Не смію я, — вимовив Чудько,
— Та ж тут нема нікого! — Ґамрідж простягнув руку в напрямку глядачів. Ні до, ні після цього такої чудової гри він не демонстрував. — Навколо тільки ніч. Вона сліпа. Кинджал сьогодні — завтра королівство! То вдар щосили!
Чудькова рука затремтіла.
— Так, люба, — промовив він. — Що бачу я? Передо мною кинджал?
— Звичайно, бовдуре, таки кинджал! Вперед, зроби це. Слабкість — непрощенна. Ми скажемо, що він упав зі сходів.
— Це буде підозріло!
— В нас мало підземель? А в них — знарядь тортур? Маєтність, любий — запорука правоти, і особливо — коли маєш ти кинджала.
Чудько відсмикнув руку.
— Не можу! Він до мене добрим був!
— А ти для нього можеш стати смертю…
Семерт чув усе це як віддалене бубоніння голосів. Він поправив маску, ще раз перевірив у дзеркалі свою смертеподібність і втупився в текст сценарію, малорозбірливий у напівмороці спустілого приміщення за сценою.
— Схиліться ж і замовкніть, швидкосмертні, — сказав він. — Бо я є Смерть, не стримати мене… мене…
— НЕ СТРИМАЮТЬ.
— А, точно, дякую, — неуважно сказав юнак. — Не стримають мене ні сто замків, ні скількись там засувів…
— ТИСЯЧА.
— …ні тисяча засувів, коли я йду по… по…
— КОЛИ Я ЙДУ ПО ДУШУ КОРОЛЯ.
Семерт похнюпився.
— Куди мені до тебе, — промимрив він. — У тебе й усі інтонації правильні, і слів ти ніколи не забуваєш, — він обернувся. — Нещасних три рядки, а Г’юл за них… із мене… душу… вийме…
Від переляку він не міг поворухнути язиком. Його очі перетворилися на два наповнених жахом блюдця. Смерть клацнув пальцями перед обличчям юнака.
— ЗАБУДЬ, — наказав він, розвернувся і безгучно рушив у напрямку сцени.
Його безокий череп оглядав ряди плечиків з костюмами та купи воскових крихт під гримувальними столиками. Порожні ніздрі вбирали суміш запахів нафталіну, гриму та поту.
В усьому цьому таки справді є щось майже божественне, подумав він. Люди примудрилися збудувати маленький світ всередині великого, і перший відображає другий майже так само, як крапля води відображає навколишній ландшафт. І все ж, і все ж…
У цьому маленькому світі люди зібрали все те, чого теоретично мали б уникати — ненависть, страх, тиранію й тому подібне. Смерть був заінтригований: люди намагаються вийти за межі самих себе, але створене ними мистецтво лише ще сильніше заганяє їх углиб. Так, Смерть був надзвичайно заінтригований.
Наразі він був тут з цілком чіткою метою: мав забрати одну конкретну душу. Відволікатись часу не було. Але врешті-решт що таке час?
Мимоволі його ноги відбили по кам’яних плитах чечітку.
Сам-один, Смерть пританцьовував у напівмороці.
— НАСТУПНОГО ВЕЧОРА В ТВОЇЙ ГРИМЕРЦІ ПОВІСЯТЬ ЗІРКУ…[61]
По хвилі він отямився, поправив лезо на косі й став мовчки чекати на свій вихід.
З цим він ще ніколи не запізнювався.
Зараз він вийде і всіх покладе.
— А ти для нього можеш стати смертю. Ну ж бо!
Смерть з’явився з-за лаштунків і, стукаючи кістяними ступнями, пройшов по сцені.
— СХИЛІТЬСЯ Ж І ЗАМОВКНІТЬ, ШВИДКОСМЕРТНІ, — сказав він. — БО Я Є СМЕРТЬ, НЕ СТРИМАЮТЬ МЕНЕ… МЕНЕ… НЕ СТРИМАЮТЬ…
Він затнувся. Затнувся вперше за весь час існування Всесвіту.
Хоча Смерть Дискосвіту звик мати справу одночасно з мільйонами істот, кожна окрема смерть була інтимною й дуже приватною справою.
Зазвичай Смерть бачать тільки ті, хто призвичаєний до магії, та ті, по кого він приходить. Причина цього в тому, що людський мозок досить розумний, аби викреслювати видовища, з якими він не в змозі впоратися. Але наразі кількасот осіб чекали побачити на сцені Смерть — і от вони його побачили.
Смерть повільно обернувся до глядачів і зустрів кілька сотень пильних поглядів.
Навіть уже майже зрозумівши правду, Томджон у першу чергу бачив перед собою колегу-актора в скрутній ситуації — і з останніх сил спробував дати раду своїм вустам.
— «Ні сто замків», — зумів прошепотіти він, хоча щелепи йому звело судомою.
Смерть відповів безтямною усмішкою людини, що вперше опинилася на сцені.
— ЩО? — прошепотів він у відповідь так, ніби свинцевий молоточок вдарив по ковадлу.
— «Ні сто замків, ні тисяча засувів», — продовжив підказку Томджон.
— НІ СТО ЗАМКІВ, НІ ТИСЯЧА… УХ, — змучено повторив Смерть, слідкуючи за його губами.
— «…засувів!».
— ЗАСУВІВ.
— Ні, я не можу! — вереснув Чудько. — Мене побачать! Там, у залі, хтось дивиться на мене!
— Нікого там нема!
— Я відчуваю чийсь погляд!
— Дурний ти боягузе! Мені самій ударити кинджалом? Дивися, він вже майже нагорі!
Чудькове обличчя відобразило суміш переляку та нерішучості. Він знову відсмикнув руку.
— Ні!
Серед глядачів хтось закричав. Герцог напівпідвівся з крісла, кусаючи свої стражденні кулаки. За мить він кинувся вперед, розпихаючи перелякану публіку.
— Ні! Я цього не робив! Я не такий! Не смійте казати, що я це робив! Вас же там не було!
Він окинув поглядом збентежені обличчя навколо й зм’як.
— І мене там теж не було, — хихикнув він. — Я, знаєте, тоді саме спав. Так, я все добре пам’ятаю: кров на ковдрі, кров на підлозі, я ніяк не міг змити ту кров — але ж це не підстава для розслідування. Питання національної безпеки не можуть піддаватися гласності! Це був тільки сон, і наступного дня все мало бути як раніше, і він мав би бути живий. Наступного дня мало виявитися, що нічого не сталося, бо ніхто нічого такого не робив. І можна було б сказати, що я нічого такого не знаю. Що я нічого такого не пригадую. Як гучно він покотився зі сходів! Міг би мертвого розбудити… Але хто б міг подумати, що в старого стільки крові?..[62]
На цей момент герцог уже видерся на сцену і божевільно посміхався всім тим, хто вже перебував на ній.
— Сподіваюся, тепер ми все владнали й роз’яснили, — вимовив він. — Ха. Ха.
В цілковитій тиші Томджон розтулив був рота, аби сказати щось, що пасувало б ситуації — щось заспокійливе, — і зрозумів, що геть не має слів.
Натомість у його мозок увірвалася чиясь чужа свідомість, і от тоді його вуста заговорили без жодного зусилля з його боку:
— Моїм же власним бісовим кинджалом, ти, вилупку! Я знаю, це був ти! Я бачив, як стояв ти нагорі й облизував собі великий палець! Я вбив би тебе просто зараз, якби не боявся, що муситиму цілу вічність слухати твоє скиглення! Я, Веренц, колишній кор…
— Що за маячня? — перервала герцогиня.
Вона стояла під сценою в компанії півдюжини солдатів.
— Відвертий наклеп, — продовжила вона. — Плюс заклик до насильницької зміни державного устрою. Підбурницькі промови божевільних комедіантів.
— Я був королем Ланкру, мать твою! — заволав Томджон.
— Тобто ти — можлива жертва гаданого злочину, — спокійно прокоментувала герцогиня. — Й тому не маєш права бути свідком обвинувачення. Це суперечить законодавству та наявним прецедентам.
Незрима сила розвернула Томджона обличчям до Смерті.
— Ти-то там був! Ти все бачив!
— ПІДОЗРЮЮ, МЕНЕ НЕ ВИЗНАЮТЬ НАДІЙНИМ ТА ПОВАЖНИМ СВІДКОМ.
— Таким чином, докази відсутні, а отже, підстав для порушення справи немає, — заявила герцогиня. Вона зробила знак солдатам і звернулася до свого чоловіка. — Досить твоїх експериментів. Мій спосіб
