Віщі сестри - Террі Пратчетт

неймовірному талантові Бабуні бути переконливою глядачі й справді побачили, що корона пасує Томджонові ідеально. Власне, єдиним винятком став сам Томджон: він-бо відчував, що лише його вуха запобігають перетворенню корони на намисто. 

— Уявіть собі, що він відчув, коли вдягнув її вперше, — продовжувала відьма. — Гадаю, ще було щось просто екстраординарне. 

— Насправді це було більше схоже на… — почав Томджон, але його ніхто не слухав. 

Він знизав плечима і нахилився до Г’юла, який і далі заклопотано писав. 

— «Екстраординарне» — це означає «незручне»? — пошепки спитав він. 

— Що? 

— Я кажу, «екстраординарне» — це незручне? 

— Га? А. Ні. Не думаю. 

— А що ж це означає? 

— А я знаю? Може, що-небудь овальне, — Г’юлів погляд липнув до укритого нерівним почерком аркуша, ніби залізний ошурок до магніта. — Ти не пам’ятаєш, що він казав після всіх цих «завтра»?[65] Я геть нічого не втямив. 

— Між іншим, не було ніякої потреби всім і кожному розповідати, що я… прийомний, — сказав Томджон. 

— Ну, так уже сталося, — неуважно промовив гном. — І взагалі, в таких речах краще бути чесним. Скажи-но, він справді вдарив її кинджалом, чи лише звинуватив в убивстві? 

— Я не хочу бути королем! — хрипко прошепотів Томджон. — Всі кажуть, що я — викапаний татко! 

— Спадковість — дивна річ, — промимрив гном. — Наприклад, якби я удався в татка, то сидів би зараз на глибині ста футів під землею і колупав би скелі, тоді як… — його голос затих. Він втупився у вістря пера так, ніби воно приховувало безмежні запаси магії. 

— Тоді як що? 

— Га? 

— Ти що, навіть не слухаєш? 

— Ще коли я писав цей сценарій, я знав, що все це неправильно, я знав, що насправді все геть навпаки… Що? А, так. Бути королем. Це хороша робота. Звичайно, й конкуренція висока, це правда. Але я за тебе дуже радий. Якщо ти — король, то можеш робити що хочеш. 

Томджон обвів поглядом обличчя ланкрських достойників. Вони роздивлялись його, ніби перебірливі покупці — бичка на ярмарку. Вони прикидали його вагу. В голову йому заповзла вогка думка: король може робити, що хоче, — але лише за умови, що він хоче бути королем. 

— Ти міг би збудувати власний театр, — промовив Г’юл, і його очі на мить спалахнули. — Зі стількома лядами в підлозі, скільки захочеться, і з неймовірно пишними костюмами. Ти міг би кожного вечора грати в новій виставі. Серйозно, «Дискум» тобі хлівом видався б. 

— І хто ж став би ходити на мої виступи? — поцікавився Томджон, опускаючись у крісло. 

— Всі. 

— Щовечора?! 

— Ну, ти ж зможеш їм повеліти, — сказав Г’юл, не відриваючись від писанини. 

«Так і знав, що він це скаже, — подумав Томджон. — Хоча це не навмисне, — додав він сам до себе. — Г’юл занурений у свою п’єсу. Він десь у іншому світі — принаймні на цей час». 

Томджон зняв корону і мимоволі став крутити її в руках. Вона була не така вже й масивна, але відчутно важка. Цікаво, чи важко було б носити її цілий день. 

На чільному місці за столом стояло порожнє крісло, в якому, як запевнили юнака, перебував безплотний привид його справжнього батька. На жаль, про те, що Томджон відчув щось надзвичайне, коли його відрекомендували привидові, говорити не доводиться: лише якесь непевне відчуття холодного доторку та якийсь шум у вухах. 

— Гадаю, я міг би допомогти батькові розплатитися з боргами за «Дискум», — сказав він. 

— Так, це було б чудово, — погодився Г’юл. 

Юнак покрутив корону на пальці, похмуро дослухаючись до уривків розмов, що долітали до нього. 

— П’ятнадцять років? — питав мер Ланкру. 

— А що ж було робити, — відповідала Бабуня Дощевіск. 

— Он чого мені здалося, що пекарня вчора зачинилася занадто рано. 

— Ні-ні, — нетерпляче сказала відьма. — Це не так працює. Ніхто нічого не втратив. 

— Наскільки я розумію, — сказав чоловік, який суміщав посади секретаря суду, діловода ратуші та гробаря, — всі ми втратили п’ятнадцять років. 

— Та ні, ми їх отримали, — заперечив мер. — Будьмо логічні. Час — він як дуже звивиста дорога, а ми взяли і зрізали шлях полями. 

— Нічого подібного, — заявив діловод, кладучи на стіл чистий аркуш паперу. — От я вам зараз намалюю… 

Томджон занурився в себе, лишивши бурхливі суперечки на поверхні. 

Всі хотіли, щоб він став королем. Ніхто не завдавав собі клопоту поцікавитися тим, чого хоче він сам. Його думка не рахувалася. 

У цьому й була вся справа. Насправді ніхто не прагнув, щоб королем став саме він. Він просто підвернувся під руку. 

Золото не тьмяніє — принаймні фізично, — і все ж тонкий коштовний обруч у його руках вилискував тривожними відтінками. Надто багато неспокійних голів він увінчував. 

Притиснувши його до вуха, можна було почути їхні крики. 

Раптом Томджон відчув, що в його обличчя, як вогонь паяльної лампи в льодяник, увіп’явся чийсь погляд. Він підняв очі. 

Це була третя відьма, молода… тобто зовсім ще юна. Вона мала допитливий вираз обличчя та зачіску, схожу на живопліт, і сиділа поруч із блазнем з таким виглядом, ніби володіла контрольним пакетом акцій на нього. 

І її цікавили не думки чи почуття Томджона, а його зовнішність. Її очі вимірювали риси його обличчя, ніби пара кронциркулів. Томджон обдарував її невеликим взірцем своєї чарівної усмішки, але вона не звернула на це жодної уваги. «Всі вони такі», — подумав юнак. 

Усмішку помітив тільки блазень. Він вибачливо всміхнувся у відповідь і зробив кілька змовницьких рухів пальцями, що мало означати: «І що тут роблять двоє тямущих людей на кшталт нас?». Дівчина ж і далі роздивлялася Томджона, мружачись і нахиляючи голову то до одного, то до іншого плеча. При цьому вона раз у раз переводила погляд на блазня й назад. Нарешті вона повернулася до найстаршої відьми, яка виявилася єдиною особою в задушливому приміщенні, що зуміла роздобути десь кухоль холодного пива, і щось прошепотіла їй на вухо. 

Обидві пошепки поринули в гарячкову дискусію. Типово жіночий спосіб спілкування, подумав Томджон. Традиційно такі розмови провадяться на ґанку; тоді співрозмовниці обов’язково тримають руки схрещеними на грудях, а якщо хто-небудь має нахабство пройти неподалік, різко замовкають і супроводжують перехожого поглядами, доки він не опиниться досить далеко, щоб не мати змоги їх почути. 

Томджон зауважив, що, по-перше, Бабуня Дощевіск уже замовкла, а по-друге, всі навколо очікувально на нього дивляться. 

— Так-так? — сказав він. 

— Непогано було б провести коронацію вже завтра, — сказала Бабуня. — Королівству не слід перебувати без правителя. Воно цього не любить. 

Вона встала, відсунула крісло, підійшла до Томджона і взяла його за руку. Без жодного спротиву він пройшов за нею до узвишшя з троном. Там відьма поклала руки юнакові на плечі й, ласкаво натиснувши, змусила його опуститися в потерті подушки червоного плюшу. 

Навколо дружно заскреготіли по підлозі ніжки лав та крісел. Томджон зацьковано роззирнувся. 

— А це що таке? — спитав він. 

— Нічого страшного, — твердо сказала Бабуня. — Присутні хочуть присягнути тобі на вірність. Просто милостиво кивай і розпитуй кожного, ким він працює і чи подобається йому ця робота. А, і поки що віддай їм корону. 

Томджон поквапливо стягнув корону з голови. 

— А чому? — поцікавився він. 

— Бо вони хочуть її тобі піднести. 

— Але ж вона і так у мене! — розгублено вигукнув Томджон. 

Бабуня терпляче зітхнула. 

— Лише у плані цього, як його, де-факта, — пояснила вона. — А так потрібно влаштувати церемонію. 

— Тобто спеціальну виставу? 

— Так, — сказала