Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Навіть здалеку було помітно, що буря страшенно пошкодила «Пачакутек». В оболонці балона зяяла величезна діра, крізь яку витекла більша частина водню. Хвостові стерна безпорадно звисали й трималися лише на стернових тросах. Корпус тріснув одразу в кількох місцях, і крізь пролами було видно внутрішню частину трюму. Повітряні гвинти безнадійно зіпсовані: їхні лопаті ще так-сяк можна було б полагодити, але зігнуті й покручені сталеві осі справляли гнітюче враження. Відновити їх навряд чи було можливо навіть у сучасному ковальському цеху. З палуби покаліченого корабля до землі звисав якірний ланцюг, а сам якір застряг між кам’яних брил, не даючи літальному апарату остаточно розлетітися на тріски.

Гумбольдт не гаяв часу. Скинувши сюртук, він вдягнув рукавиці, вхопився за ланцюг і, хекаючи, почав видиратися на палубу. Це було нелегко, адже важив учений більше сотні кілограмів. Сам Оскар злетів би вгору цим товстим ланцюгом, як вивірка, та поранена рука, яка й досі остаточно не загоїлася, заважала йому це зробити.

Нарешті, вченому вдалося схопитися за поручні фальшборту, підтягнутися й перелізти на палубу. Гондола при цьому небезпечно похилилася. Лише зараз юнак помітив, що оболонка дирижабля заплуталася серед гілок старезного дерева, що росло на скелі. Тож залишалося тільки сподіватись на те, що, поки Гумбольдт порядкує на палубі, дерево витримає додаткове навантаження.

Ученому знадобилося лише кілька хвилин, щоб зорієнтуватися, після чого він скинув униз мотузяний трап. Оскар ухопився за вірьовки й поставив ногу на дерев’яну сходинку. Шарлотта, Еліза і Йатиме залізли слідом за ним. Трап розгойдувався, дерево підозріло скрипіло, проте тримало мандрівників. Тому Оскар не зупинявся.

Коли всі вони опинилися на палубі гондоли, Гумбольдта там уже не було. Мабуть, він спустився в трюм під палубою, щоб подивитися, як там справи з їхнім обладнанням.

Оскар скинув зі спини рюкзак і випустив Вілму на волю. Ківі весело пискнула й заходилася сновигати знайомою палубою, зазираючи в усі куточки. Джабо не відставав від неї. Песик, здавалося, знайшов собі подружку. Принаймні, за останні кілька днів вони ані на крок не відходили одне від одного. Збоку це виглядало досить забавно, і Оскар навіть трохи заздрив їм. Ці двоє належали до різних, дуже далеких видів, але могли бути разом. А чому ж у людей почасти все буває непросто? Навіщо самим вигадувати собі проблеми?

Він скоса глянув на Шарлотту, яка оглядала розтрощену палубу. Між бровами дівчини залягла глибока зморшка — так бувало завжди, коли вона була дуже схвильована.

Оскар не знав, у чому тут справа, тому просто спостерігав за кузиною. Як і раніше, щось гостро ворухнулося в глибині його серця. Невже це кохання? І якщо так, то чи відчуває Шарлотта те ж саме, що й він? Ох, і як же він ненавидів цей стан невизначеності й невпевненості. І якби він не був таким боягузом…

Шарлотта завершила обхід палуби й наблизилася до юнака.

— На перший погляд, усе дуже погано, — сказала вона. — Привідний вал зламано. А шестірні редуктора… — Вона вказала на коробку перемикання передач. — Таке враженим, що по них гамселили ковальським молотом. Щоб усе це полагодити, потрібен цілий завод. — Дівчина похитала головою: — Не думаю, що «Пачакутек» колись зможе злетіти.

Оскар помовчав, а потім промовив:

— Не варто зневірятися. Щось вигадаємо. Адже досі ми завжди знаходили вихід. Із найскрутніших становищ.

Він спробував усміхнутися, та посмішка вийшла невеселою.

Цієї миті на палубі з’явився Гумбольдт.

— Все ясно! — жваво проголосив учений. — Внизу повний хаос, але можу з упевненістю сказати, що всі основні агрегати й механізми вціліли, а ті, що пошкоджені, можна якось підлатати. Лінгафон теж уцілів, — він кивнув на сіру металеву коробку, яку тримав під пахвою. — Щойно я перенесу на нього магнітні стрічки, Вілма отримає назад свій «голос».

— Схоже, вона й без того цілком задоволена життям, — Еліза вказала на парочку, яка з апетитом наминала сухарі з розірваної коробки.

Джабо несамовито кришив сухий хліб своїми білими зубами, а Вілма швиденько дзьобала крихти, що сипалися на палубу.

Гумбольдт усміхнувся.

— Схожі на закохану парочку, еге ж?

Юнак похмуро зиркнув на нього. Стосовно них із Шарлоттою батько зовсім не був таким терплячим, як зараз. «Викинь її з голови!» — саме так він і сказав тоді, й Оскар ніколи не забуде цих безжальних слів.

Між тим, Гумбольдт рушив до машинного відділення в кормовій частині повітряного корабля. Він перевірив сонячні колектори та баки з пальним. При цьому його обличчя виглядало зосередженим, але задоволеним.

— Наскільки я розумію, — нарешті, промовив він, — тут усе гаразд. Дякувати Богові, сонячні батареї не пошкоджено. За них я найбільше боявся. Адже це з їхньою допомогою ми отримуємо водень, а відтак і електрику. Оскільки ці елементи в робочому стані, то ми матимемо вдосталь енергії, щоб виконати ремонт. Почнемо з того, що звільнимо корабель. Весь багаж, інструменти й продовольство треба спустити на землю й акуратно скласти. Потім відремонтуємо пробоїни в корпусі. Молоток і цвяхи в нас є, деревину роздобудемо в догонів. Втім, можна затягнути отвори й водонепроникною тканиною, — він узяв олівець і аркуш паперу й почав робити нотатки. — Трохи гірше справа полягає з горизонтальними й вертикальними стернами. Їх доведеться зняти, спустити вниз і полагодити. Відновимо каркаси й обтягнемо їх вичиненими козячими шкурами. Це має спрацювати.

— Але де ж ми візьмемо стільки вичинених козячих шкур?

— Догони — майстерні ремісники. Серед них є й теслі, й ковалі, а є й чинбарі. Упевнений, вони нам допоможуть, щойно подолають цей дурний страх. Складніше з оболонкою дирижабля. З неї доведеться випустити рештки газу. Після того як ми це зробимо, можна спробувати залатати діри. І в цьому нам також допоможуть догони.

— Чому ти так у цьому впевнений?

— Я запропоную їм обмін.

Оскар здивувався.

— Який іще обмін? Ми ж нічого не