Скляне прокляття - Томас Тімайєр
Гумбольдт кивнув.
— Тепер зрозуміло, чому теллем перемістили цей камінь сюди. Небезпека, що хтось, окрім них, надибає на нього, була аж надто великою.
Убіре кивнув.
— Та згодом теллем почали змінюватися: безглуздо тинялися містом і його околицями, нікого не впізнавали, а ночами тужливо вили на Місяць. Тобто, поводилися саме так, як розповідав твій син. І очі в них зробилися того ж кольору, що й камінь. Потім вони почали нападати на наших людей. Тоді наш вождь зібрав найкращий воїнів і рушив до Заборонного міста. Почалася запекла битва. Про події, що там відбувалися, переказ не розповідає, але тепер ми дещо знаємо про те, якими саме зробилися теллем, зіткнувшись із зеленим каменем і переставши бути звичайними людьми. Гадаю, вони билися за допомогою своїх скляних зубів і щупалець, проте, хай там як, а в цій страшній битві загинула половина всіх чоловіків нашого народу.
Тим часом вони дісталися верхівки пагорба. Широкі східці, вирубані в пісковиковій породі, вели до могутнього гранатового дерева, віти якого відкидали на землю густу тінь. Поряд із ним стояла проста халупа, біля якої з розпадини струменіло джерело. На краю маленької водойми лежав дерев’яний черпак, а навколо нього стояло кілька кам’яних лав. Убіре запросив мандрівників присісти.
— Це місце є священним для догонів, — сказав він. — Тут зустрічаються Леве, Ама і Номо — боги землі, неба й води. Саме тут наш вождь отримав звістку.
— Яку звістку?
— Про те, як здолати скляних людей. Дізнавшись, чим їх можна згубити, він зібрав останніх догонських воїнів і повів їх за собою. Цей день увійшов до історії нашого народу як День Сігі. Коли вождь повернувся, скляних людей було знищено всіх до одного, й догони врятувалися. Відтоді раз на п’ятдесят років, коли Сігі-Толо завершує свій оберт навколо По-Толо, ми згадуємо перемогу над теллем і чудесне врятування нашого народу.
Гумбольдт нахилився вперед:
— Що ж дало змогу здолати скляних людей? Яку звістку отримав ваш вождь на цьому пагорбі?
Убіре скрушно похитав головою.
— Ніхто не знає. До нас дійшло кілька пісень, змісту яких ми зовсім не розуміємо. І ви теж їх почуєте… — На обличчі старійшини промайнула лукава усмішка. — Ти, певно ж, хочеш запитати, навіщо я тобі це розповідаю?
— Саме так, шановний, — Гумбольдт здивовано скинув на нього очі. — Тим більше, що мені відомо, як ви, догони, оберігаєте свої таємні знання. Знаю я й про те, що чужоземцям суворо заборонено відвідувати ваше місто.
— Так досі й було.
— Чому було? А зараз?
— Ваша поява все змінила. Подивися навколо! Що ти бачиш?
Гумбольдт озирнувся. З верхівки пагорба відкривався вражаючий краєвид. На обрії клубочилися грозові хмари.
— Я бачу неозору савану, в якій, неначе острови, височіють гори. Я бачу давній народ, якого долає страх. Страх, який не дає змоги цьому народу відкрито спілкуватися й обмінюватися знаннями з іншими людьми. Я бачу тих, хто ховає свої знання від світу й не помічає, що самі вони поступово стають заручниками цього знання. Те ж саме одного разу сталося і з теллем.
— Ти мудра людина. Серед нашого народу ти вже був би великим жерцем. Але зараз ти помиляєшся, усміхнувся Убіре. — Ми, догони, — не заручники й не бранці. Ми — останні з тих, хто залишився живим. Розглянься навколо ще раз. Наша гора — неначе корабель, серед безмежного моря. І колись вона зробиться єдиним прихистком людства, — старійшина склав руки на грудях і випростався. — Наші предки передрікали, що настане день, коли сила, що її теллем принесли з Великої пустелі знищить світ. І лише догони на своєму скельному кораблі переживуть катастрофу й повернуть людству надію на майбутнє. Боюся, що час уже настав.
Гумбольдт знизав плечима.
— Надзвичайно туманне пророцтво. В багатьох народів існують подібні міфи. Взяти хоча б історію праведника Ноя. Отримавши звістку про те, що Господь замислив покінчити з гріховним світом за допомогою Всесвітнього потопу, Ной збудував ковчег і врятувався на ньому разом із дружиною, синами та їхніми дружинами, прихопивши на додачу по парі всіх тварин. Людство, яке заблукало у гріхах, було знищено, а нащадки Ноя заселили Землю заново.
— Он як? — Убіре пильно подивився ученому в очі. — Виявляється, й тобі відома ця історія. Різниця полягає лише в тому, що нашому світу загрожує не вода, а мертва пустеля. Де б не перебував зелений камінь, він усе перетворює на пісок. Земля стає голою і випаленою пусткою. Тому ми тут і тому не пускаємо до себе чужоземців. — Старий зачерпнув у жменю піску й задумливо дивився за тим, як він струменить на землю між його тонкими, наче гілки чагарника, пальцями. — Ти вже знайомий із Йатиме?
— Ти маєш на увазі дівчинку з собакою?
— Так. Йатиме має рідкісний дар. Вона віщунка і почасти дізнається про події ще до того, як вони відбудуться. Так само, як і ти, — він проникливо глянув на Елізу й одразу ж відвів очі. — Мене ввела в оману її молодість. Я вважав, що її дар — то лише витвір хворобливої уяви або ж хвастощі, притаманні багатьом підліткам. Фатальна помилка! Коли ж я, нарешті, зрозумів, про що вона намагалася нас попередити, було вже надто пізно. — Він зітхнув. — Мабуть, те, що сталося, невідворотно мало відбутися.
— Я не розумію. Ви говорите загадками, шановний Убіре.
— Ми знайшли в передгір’ях, неподалік від міста, величезну тварину. Вона наштовхнулася на гори й залишилася висіти на скелях, тяжко поранена. Червоно-чорне чудовисько зі зміями по боках.
Гумбольдт скинув угору голову:
— «Пачакутек»?
