Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Люди Уїлсона моментально розосередилися по прилеглих схилах і повели вогонь у відповідь. Усе навколо загриміло, й незабаром над дюнами вже висіла хмара порохового диму. Сонячні промені ледве пробивалися крізь нього.

Невдовзі з’явилися перші поранені. Макс почув відчайдушний зойк Руперта, здоровезного чолов’яги, в минулому — докера в Ліверпулі. Руперт сидів на піску, тримаючись за ногу. На його світлих штанях розпливалася густо-червона пляма, поступово збільшуючись за розміром.

Бербери тим часом підповзали дедалі ближче. Становище експедиції було вкрай невигідним: доводилося стріляти вгору. Натомість, кочівники вели вогонь із гребенів піщаних пагорбів.

Раптом Макс відчув тупий удар. Невидима сила відкинула його на кілька метрів, і репортер упав на пісок. До нього одразу ж кинувся Гаррі.

— З тобою все гаразд?

— Так, усе нормально, — репортер здивовано оглядав власні ноги. — Підніми мою наплічну сумку, будь ласка. От бісові розбійники, ця штука обійшлася мені в чотири марки, а тепер у ній величезна дірка. Ти не помітив, хто в нас стріляв?

Гаррі похитав головою:

— Ні, не встиг.

Макс здивовано глянув на друга:

— А де твоя рушниця?

Гаррі винувато покосився на свій фотоапарат.

— Я вирішив, що, можливо, мені пощастить зробити пару знімків. Кожний має робити те, що в нього найкраще виходить, чи не так? — усміхнувся він. — Хтось вимагав від нас більше драматизму, а тут саме трапилася така нагода.

— Ну, якщо тобі фотоапарат дорожчий за життя, то, звісно! Але ось що я тобі скажу: всім нам треба забиратися геть, і якнайшвидше. Звідси ми в берберів як на долоні. Якщо нам пощастить прорватися крізь ряди їхніх стрільців, ми зможемо атакувати цих хлопців із тилу.

— Я готовий.

Пригинаючись, друзі короткими перебіжками рушили до неглибокої улоговини. Яр простягався на захід, і коли вони подолали метрів із триста, Макс зупинився.

— Треба добре розглянутися, щоб зрозуміти, де ми опинилися.

Спітнілі й захекані, репортери видерлися на найближчу дюну, підповзли до гребеня й почали вдивлятися туди, звідки чулися постріли.

— Що за чортівня! Ти тільки глянь! — Гаррі вказав на атакувальників, які розтяглися довгою вервечкою. — Їх набагато більше, ніж я очікував. Мінімум людей із тридцять. Гадаю, нам іще пощастило, що ми вирвалися з оточення.

— Можливо, хтось іще в Тімбукту запримітив нас і сповістив кочівників про наш загін?

Макс замислився:

— Спочатку я вирішив, що їх цікавлять лише коні, але тепер розумію, що вся справа у зброї. Для цих войовничих молодиків наш арсенал — справжній скарб. — Він похитав головою. — Бісова зброя! Через неї завжди вскочиш у якусь халепу.

— І що ж нам тепер робити?

— Чекай, ось я подивлюся.

Макс витяг із нагрудної кишені бінокль і уважно оглянув позиції супротивника. Метрів за сто нижче на схилі, за піщаним пагорком, лежав чоловік, який і за одягом, і за поведінкою дуже вирізнявся з-поміж решти воїнів. Серед коричневих і чорних накидок рядових берберів його просторий одяг сяяв сліпучою білизною, а хустку на голові було оперезано темно-синім кільцем, що нагадувало діадему. Його зброя теж була не з простих — рушниця з довгим прикладом, інкрустованим слоновою кісткою і прикрашеним коштовним камінням.

— Що то за один, як ти гадаєш? — прошепотів Макс.

Гаррі вихопив у нього бінокль.

— Схоже, це їхній ватажок. Подивись лишень, як його всі оберігають. Якби нам удалося підстрелити цього типа, то й поєдинок би виграли. Ти ж гарний стрілець, Максе. Лише один постріл — і всі проблеми позаду.

— Ти хочеш сказати, що я маю стріляти йому в спину? Забудь! Щоб я навіть і не чув про це!

Гаррі глузливо здійняв брову.

— Можливо, ти ще не помітив, але бербери ось-ось здеруть із нас шкури. Не знаю, скільки ще зможуть протриматися наші хлопці. А з власної волі ці дикуни нізащо нас не відпустять, навіть якщо ми їх дуже чемно проситимемо.

Пеппер мовчав. Він розумів, що друг правий, та все його єство заперечувало проти холоднокровного пострілу в незахищену спину людини, якою б вона не була.

Та цієї миті сталося щось незрозуміле, й це різко змінило перебіг подій. Пролунав глухий вибух. Вогняна куля спалахнула над пустелею, здійнявши вгору стовп піску. Бедуїни заметушилися. Кілька людей кинулися до проводиря, обмінялися з ним кількома словами й знову повернулися на попередні позиції.

— Що це було? — запитав Макс.

— Мабуть, містер Уїлсон вирішив удатися до більш суворих заходів. Якщо я не помиляюся, це динаміт.

Макса просто жаром обсипало. Якщо вже Уїлсон вирішив застосувати бомби з динамітом, то справи кепські.

— Навряд чи це допоможе, — пробурмотів він. — Метати їх влучно, щоб вразити ціль, майже неможливо.

— Глянь, бербери змінюють позиції! — вигукнув Гаррі. — Вони обкопуються й шукають надійніших укриттів. Так вони протримаються хоч цілий день, а тим часом перестріляють усіх наших. Якщо, звісно, ти так і не спроможешся поцілити їхнього ватажка. Та коли вже тобі так не до душі ця справа — давай-но я спробую. Щоправда, стрілець із мене нікудишній, але що поробиш — дай сюди рушницю!

— Зажди трохи, — Макс пильно спостерігав за тим, як воїни пустелі займають нові позиції. Всі бербери почали рухатися, на місці залишався тільки їхній проводир.

Нарешті, подолавши власний страх, Макс підвівся на ноги, випростався й помчав гребенем дюни.

— Ти куди? — почув він хрипкий вигук Гаррі, та відповідати було вже ніколи.

Діяти доводилося надзвичайно швидко, тож зараз від успіху його божевільного задуму залежав увесь подальший перебіг подій. Уся увага Макса була прикута до ватажка бедуїнів. Пригнувшись і стискаючи рушницю, він кинувся