Скляне прокляття - Томас Тімайєр

купу щебеню і скрикнула. Землю навколо покривали відбитки підошов і сліди босих ніг. Скрізь чорніли плями засохлої крові, валялися уламки списів і щитів, розтоптаних важкими армійськими черевиками. Ті, хто напав на догонів, були далеко не новачками у військовій справі й діяли зі звірячою жорстокістю.

Гумбольдт, важко ступаючи, рушив у бік догонського міста. Губи його були міцно стисненими, брови зійшлися на переніссі. Хтозна, про що він думав цієї хвилини.

Перш ніж вони побачили вцілілих догонів, Шарлотта почула їхні голоси. Догони співали. Сумовита поховальна пісня тоскно розлягалася над хатинками. Місто неначе було оповите саваном.

Поряд із дівчиною раптом пролунав стогін. Оскар! Обличчя в нього смертельно зблідло, юнак задихався.

— Що сталося? Ти… тобі зле?

— Я… не знаю, — ледве спромігся вимовити Оскар, стискаючи зуби, щоб не закричати. — Це почалося, коли я почув… співи. Можливо, то через ці звуки…

— Твоя рука?

Він кивнув.

Шарлотта пошукала очима дядька. Гумбольдт, Еліза і Йатиме вже пішли вперед.

— Покликати Гумбольдта? — запитала вона. — Мені здається, тобі терміново потрібна допомога.

Оскар спробував її зупинити:

— Не варто, мені вже набагато краще. А батько зараз має важливіші справи. Допомога потрібна не мені, а догонам. Он, лиш поглянь.

У тіні тогуни стояли десятки нош із пораненими. Біля них метушилися жінки в чорному одязі і численні діти. Вони змінювали пов’язки, приносили пораненим воду й нехитру їжу.

— Тоді дозволь мені самій зняти пов’язку й оглянути твою рану, — запропонувала Шарлотта.

Та Оскар похитав головою.

— Не можна гаяти часу, — заперечив він. — Те, що сталося з догонами, є набагато важливішим.

Шарлотта завагалася. Вона розуміла, що, можливо робить щось не так, але ж її дядько і справді не мав жодної вільної хвилини. Він уже стояв серед поранених і бесідував зі старійшинами.

— Добре, — нарешті, вирішила вона. — Але щойно ми надамо першу допомогу пораненим воїнам, обов’язково оглянемо твою руку. Обіцяєш?

— Звісно!

У цей час до них, утомлено спираючись на ціпок, наблизився Убіре. Здавалося, старійшина ледве пересуває ноги. Його обличчя, завжди жваве та розумне, зараз здавалося сірим і виснаженим, а повіки набрякли, неначе від сліз.

— Що тут сталося? — одразу спитав Гумбольдт.

— Те, про що я й казав тобі, — старий із гіркотою глянув на поранених воїнів. — Вони прийшли з вогнем і громом. Із їхніх пальців вилітали блискавки, наші чоловіки не могли їм протистояти.

Він замовк.

— Із вогнем і громом? — спохмурнів Оскар.

— Рушниці та ручні гранати, начинені динамітом, — пояснив учений. — Схоже на добре озброєну банду. Цікаво, хто це так поспішає потрапити до Заборонного міста. Ви не запам’ятали обличчя цих людей?

Убіре кивнув:

— У них така сама шкіра, як і в тебе. Їхній проводир — великий кремезний чоловік із густим волоссям. Він має різкий голос і дуже злостивий погляд, а одне око в нього холодне і сріблясте, наче осінній Місяць.

Гумбольдт явно стривожився:

— Наче осінній Місяць?

Убіре кивнув.

— Що це означає? — Шарлотті здалося, що Гумбольдту відомо, про кого саме говорив старійшина.

— Існує одна-єдина людина, яка цілком підходить до цього опису, — стиха промовив Гумбольдт і звернувся до Убіре: — Де вони зараз?

— Засіли на протилежному боці ущелини.

Обличчя Гумбольдта залишилося незворушним, незважаючи на те, що в цю хвилину він відчував найсправжнісінький жах.

— Я повинен із ним побалакати. Судячи з усього, ми маємо справу з винятково небезпечним і безсовісним негідником.

— Здається, хтось іде!

Хорейс Баскомб вийняв люльку з рота і схопив гвинтівку. Щойно він помітив на протилежному боці ущелини якийсь рух. Від спеки повітря тремтіло, контури предметів розпливалися.

— Агов, прокидайся!

Поряд із фіговим деревом дрімав Мелвін Паркер. Стиглий інжир на обід і сюрчання цикад приспали його, та, ледве зачувши голос друга, найманець одразу скочив на ноги.

— Що там у нас?

— Гості. Там, на тому боці.

— Ти помітив, скільки їх?

Баскомб примружився. Надто яскраве світло. Африканське сонце вже починало його дратувати.

— Важко сказати. Двоє чи троє людей, а, може, й більше.

— Двоє, — невдоволено пробурчав Паркер. — Високий і трохи менший. Вони вже на містку.

Із цими словами він клацнув затвором. Баскомб і собі зробив так само.

Місце, звідкіля вони спостерігали за скельним містком, було розташоване ідеально з усіх боків. Звідси, з невеликого пагорка в тіні фігових дерев, можна було добре бачити всіх, хто наважився б наблизитися до містка. Навіть миша не могла б проскочити непоміченою.

— Дивно, — пробурмотів Паркер, коли незнайомці подолали половину шляху. — Щось вони не дуже схожі на африканців…

Баскомбу довелося визнати, що приятель має рацію. Непроханих гостей можна було б навіть прийняти за людей із їхної експедиції. Один із них, незважаючи на спеку, був одягнений у довгий сюртук, а в руці тримав ціпок. На другому була сорочка і штани на підтяжках, а на голові в нього красувався фетровий капелюх. Обидва були білими і скидалися на батька й сина років шістнадцяти. На його правій руці біліла пов’язка, а сам юнак був якимось хворобливо блідим. Обидва не мали при собі зброї, проте були досить рішучо налаштовані.

Коли до сховки найманців залишалося метрів із п’ять, Баскомб підвівся на ноги.

— Стій! Ані руш! Хто ви і що вам тут знадобилося?