Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Ні, якщо мова йде про унікальні події та факти, — відповів Гумбольдт. — Дуже радий тебе бачити, старий пройдисвіте!

— Та ви обидва, дивлюся, зовсім не змінилися. Хіба що Оскар трохи підріс. — Він поплескав юнака по плечу. — А як ся мають дами, Шарлотта й чарівна Еліза? Чи можу я їх побачити, вони з вами?

Гумбольдт кивнув:

— Залишилися на тому боці ущелини.

— І ви так само пхаєте свого носа у справи, що вас зовсім не стосуються? — засміявся Гаррі.

Оскару здалося, що фотограф сміється з відчуттям полегшення. Цікаво, яка справа його пов’язує з Уїлсоном і чим він тут займається? Що взагалі тут роблять усі ці люди? Та час відповідей іще не настав. Наразі була тільки радість від зустрічі з давнім приятелем.

— Як твої справи, хлопче? Все гаразд?

— Усе чудово, — широко усміхнувся Оскар.

Гаррі Босуелл йому завжди подобався. Разом вони пережили незабутні пригоди в Місті Заклиначів Дощу.

— А що в тебе з рукою?

— А, пусте, — відмахнувся Оскар. — Подряпина.

— Ніяк не очікував зустріти тебе тут. — Схоже, Гумбольдт був здивований не менше від Оскара. — Що ти тут робиш?

— Працюю. А ти?

— Напевно, теж… Але чим конкретно ти займаєшся?

— Усе той же Вандербільт, — усміхнувся Гаррі. — Він доручив мені супроводжувати експедицію Уїлсона, щоб зробити фотографії для журнальних репортажів і майбутньої книги. Пеппер також тут: веде регулярні записи й пише статті у «Глобал»… Аж ось він і сам іде сюди!

Із-за рогу храму з’явився сухорлявий чоловік із тонкими, ніби приклеєними вусиками, й попрямував просто до них. Оскар миттю впізнав співробітника «Глобал Експлорер», із яким доля вперше зіштовхнула його ще в Перу.

Уїлсон не пропустив жодного слова з цієї невимушеної розмови. Нарешті, він промовив:

— Я бачу, панове, що ви давно знайомі?

— Неймовірний випадок, — кивнув Гумбольдт. Обидва журналісти — наші старі друзі. Ще зовсім недавно нам довелося разом пережити безліч цікавих пригод.

— Яка забавна несподіванка… — Уїлсон на мить затнувся: — Джонатане, чи не приготуєте ви нашим гостям щось перекусити? І, будь ласка, вино з мого ящика. Не сплутайте: «Шато Петрус» номер п’ятдесят вісім. Ми просто зобов’язані відсвяткувати таку зустріч.

Трапеза тривала недовго, та навіть за цей короткий час Гумбольдт устиг викласти, що саме його привело сюди, — звісно, не дуже розводячись стосовно подробиць. Джейбс Уїлсон відмовчувався й уважно слухав. Якби хтось глянув на нього збоку в цю хвилину, то одразу помітив би, що вчений схожий на кішку, яка причаїлася й готується до стрибка.

— Ви розповіли нам захопливу історію, пане Гумбольдт. Але деякі питання обминули своєю увагою. Зокрема, мене цікавить, чому саме ви обрали такий складний і далекий шлях: над Французьким Суданом? Ви й справді хотіли відшукати камінь, чи існують якісь інші причини?

Гумбольдт спокійно витримав мертвотний погляд іридієвого ока.

— Ви уважний слухач, пане Уїлсон. Звісно, я мав на це дуже серйозні причини. Чи говорить вам щось ім’я Рихард Беллхайм?

— Ви маєте на увазі славнозвісного етнографа?

— Саме так. Беллхайм був другом моєї юності.

— Був? А що ж із ним сталося? Він помер?

— Навіть не знаю, чи можна це назвати смертю…

І Гумбольдт розповів історію свого старого друга починаючи з першої зустрічі й закінчуючи дивним і моторошним перетворенням під час святкування Нового року.

Уїлсон слухав із величезною увагою, проте й цього разу не зронив ані слова. Оскару чомусь здалося, що цей чоловік щось приховує. Можливо, мисливець на метеорити вже знає про все, що розповідав йому Гумбольдт. Натомість Гаррі та Макс були страшенно вражені, почувши оповідь ученого.

Особливо їх налякала подія на новорічному святі. Макс навіть налив собі ще вина, при цьому руки в нього тремтіли. Коли ж учений дійшов до описання підйому в гори, знахідки у храмі й перебування в селищі ченців-місіонерів, Макс остаточно втратив самовладання.

— О, Господи! — хрипко видушив він. — А я, йолоп, мало не зайшов прямісінько до цього клятого храму. Скажіть, Уїлсоне, ви знали, що це небезпечно?

Мисливець на метеорити знизав плечима.

— Звісно ж, ні! Звідки мені було це знати? Я вражений так само, як і ви.

Оскар спохмурнів. Схоже, тут хтось бреше. І цей хтось — Уїлсон. Його ад’ютант Арчер — теж неабиякий негідник. Оскар міг заприсягнутися, що обидва вони нишком переглянулися, коли Гумбольдт розповів історію про мишу й місіонерів.

Правду казав батько: ці люди дуже небезпечні. А те, що вони замислюють, може завдати страшного лиха.

Макс налив собі ще вина — третій чи навіть четвертий келих. Від жаху він не міг навіть слова сказати, тільки розгойдувався з боку в бік.

— Я був усього лише кроків за десять від цієї диявольської штуки! — нарешті, простогнав він. — І при цьому вважав, що це найзвичайнісінький метеорит…

— Завважте, я ніколи вам нічого такого не говорив, — не витримав Уїлсон. — Мені від самого початку було зрозуміло, що ми маємо справу з винятковим феноменом. Легенди про нього такі ж само непевні й таємничі, як і перекази про Святий Грааль. Але чого я насправді не знав достеменно, то це його страшних можливостей.

— І тому вирішили використати мене як піддослідну мишу, чи не так? — Макс почервонів від люті. — Хотіли побачити, що станеться, якщо пошкодити поверхню каменю, а самому було страшнувато, еге ж?

— Дурня! — проричав Уїлсон, причому Оскару його гнів видався дещо