Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Несподівано журналіст відчув на своєму плечі руку Уїлсона. Мисливець на метеорити підбадьорливо усміхнувся й кинувся вперед. Макс підскочив із місця й побіг слідом. Він мчав, як навіжений, вимахуючи своєю рушницею. Атаку було зарані підготовлено, й невдовзі найманці почали займати нові позиції вище на схилі, ховаючись за кам’яними брилами та виступами скель.

І досить вчасно, тому що наразі настала черга догонів почати битву. На загін обрушилася смертоносна злива стріл і списів, за якою стався каменепад. Важкі каменюки засвистіли в повітрі. І раптом черевик журналіста потрапив у вузьку тріщину в скелі.

Пеппер змахнув руками й гепнувся на землю. Одразу ж із схованки вискочив один із догонів. В одній його руці була гостра бойова сокира, а в другій — щит. Обличчя воїна вкривало войовниче розфарбування. Вишкіряючи сліпучо-білі зуби, він замахнувся сокирою, і Макс закляк від страху. Рушниця лежала під ним, журналіст розумів, що врятувати його може тільки точний постріл, але продовжував безпорадно дивитися на догонського воїна, наче кролик на удава. Ще мить — і лезо сокири розпанахає йому череп!

Звук пострілу, що раптом гримнув неподалік, примусив його отямитися і спробувати витягти свою рушницю. Догон смикнувся, на секунду застиг на місці й упав на землю. Очі темношкірого воїна так і залишилися здивовано виряченими.

Звідусіль засвистіли кулі. Нагорі почулися гортанні крики та прокльони. Оборона догонів дала тріщину, в їхніх лавах почалася паніка. Іноді хтось із них зупинявся і стріляв із лука, проте жодна стріла не зачепила людей Уїлсона.

Невдовзі все затихло. Битва скінчилася.

Макс спробував підвестися зі стежки, проте його черевик міцно застряг між каміння, й витягти його було не можливо. Довелося щосили посмикати його кілька разів, щоб, нарешті, звільнити ногу. Незабаром біля нього з’явився стривожений Уїлсон. Він був увесь мокрий від поту й важко відсапував.

— Ну, приятелю, у вас усе гаразд?

— О’кей! — хрипко озвався Макс. — Але був момент, коли мені здалося, що це кінець, і читачі більше не побачать у газеті підпису Пеппер.

— Ось вони, вади професії! Але ж ви живі, й це найголовніше, — голосно засміявся Уїлсон. — Принаймні, ми таки завдали перцю цим чорнопиким, чи не так? Тікали світ за очі, як перелякані зайці! Непогана робота, хлопці!

Макс глибоко зітхнув. Він іще ніколи не брав участі в бойових діях. Серце його калатало так, що, здавалося, ось-ось вискоче із грудей. Коліна підгиналися, наче ватяні. Просто огидне відчуття!

Уїлсон щосили ляснув його по спині:

— Ви билися, як справжній чоловік. Я пишаюся вами! Проте зараз ми маємо повернутися за нашими кіньми. Догони ще не скоро оговтаються, проте дуже сумніваюся, що ми остаточно від них відкараскалися. Це гордий і войовничий народ, тож, гадаю, вони не забаряться з наступним ударом. Нам треба постаратися якнайшвидше перетнути міст і закріпитися на іншому боці ущелини. Маємо ще безліч справ!

Промовивши ці слова, він зник серед пилу й диму, що клубочився на стежці.

Макс нетямився від гордощів, але, обернувшись, побачив позад себе Гаррі. Худорляві руки фотографа стискали рушницю, а очі не відривалися від курної стежки під ногами.

— Ти чого такий похмурий? — запитав Макс. — Ми здолали їх. Хіба ти не радий, скажи мені?

Гаррі зціпив зуби. Куточки його рота здригнулися.

— Радий? Чи ти не сповна розуму, Максе? Нам варто було б соромитися. Адже вчинити таке можуть лише нелюди. І це не перемога, а справжня бійня, — він скоса глянув на нерухомі закривавлені тіла поранених і вбитих догонів. — Ніколи я ще не почувався такою нікчемною жорстокою тварюкою, як зараз.

Макс розгубився:

— Що ти таке кажеш? Адже це вони напали на нас, чи не так?

— Після того, як ми зруйнували їхнє укріплення.

Макс похитав головою:

— А до того? Уїлсон намагався вести з ними переговори, та йому відповіли метальними списами. Ти ж сам це бачив! — Макс дедалі більше гнівався. — Ти просто ревнуєш, як хлопчисько! Заздриш, що Уїлсон мені довіряє. Догони — це не добродушні дикуни з пригодницьких книжок для підлітків. І жарти з ними можуть погано закінчитися. Ось глянь, — він указав на свій черевик, щоб наочно підкріпити ці слова. — Один із цих негідників ледь не зарубав мене, коли я втрапив ногою в тріщину між камінням і впав. Він підібрався до мене впритул. Його сокира вже засвистіла в повітрі, щоб розколоти мені голову, як гнилий гарбуз. І якби не чийсь влучний постріл в останню мить, мої мізки розлетілися б по всій стежці. Нехай Господь благословить того, чия рука тоді не здригнулася.

— Згадувати ім’я Боже в таких обставинах — блюзнірство.

Максу остаточно увірвався терпець. Уїлсон врятував йому життя на даху потяга, і журналіст почувався довічним боржником керівника експедиції.

— Знаєш, що я тобі скажу? Можеш говорити про Уїлсона та його людей, як тобі завгодно, це твоє право, але краще вибирай момент, коли мене немає поряд. А то я ненароком можу забутися.

Із цими словами він обернувся спиною до друга.

Сонце вже хилилося до обрію, коли мандрівники в супроводі Йатиме добралися до столових гір. Хоча вони й вирішили, що проведуть ніч біля «Пачакутека», ніхто так і не зміг заснути. Всіх мучила тривога: що відбувається в місті догонів?

Ще здаля Шарлотта зрозуміла, що сталося щось жахливе. Схилами гори стелився густий дим. Перешкода, яку звели догони для захисту міста від зовнішнього світу, зникла — лише за двома кам’яними брилами характерної форми можна було визначити місце, де вона колись була. Підійшовши ближче, вони побачили, що геть усі схили вкрито кіптявою й уламками скель. Подекуди ще догоряли понівечені дерева. Йатиме, яка йшла попереду, переступила через