Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Двоє широких залізних стулок дверей Чорної Бра ми, під грізною аркою, були міцно зачинені. На зубчастій стіні не було видно нікого. Довкола панувала сторожка тиша. Їхня розпачлива подорож сягнула апогею: в сірому світлі ранку жалюгідні та померзлі Капітани Заходу стояли перед вежами і мурами, яких їхня армія не могла й сподіватися здолати, навіть якби вони привезли зі собою найпотужніші катапульти, а Ворог мав стільки вояків, що їх вистачило би лише для того, щоби розставити на мурі та при брамі. Проте люди знали, що всі пагорби та скелі довкола Мораннону зайняли невидимі вороги, а в тінистій, просвердленій і пронизаній тунелями ущелині далі за ними кишіли виплодки зловісних потвор. А ще люди помітили, що всі назґŷли зібралися разом і ширяють понад Вежами-Зубцями, наче шуліки, і зрозуміли, що за ними стежать. Але Ворог не квапився.
Капітани Заходу не мали іншого вибору, крім догравати свою роль до кінця. Тож Араґорн так вишикував своє військо, щоби ним було якнайзручніше керувати: його воїни піднялися на два великі пагорби з роздовбаного каміння та із землі, — ці пагорби орки нагромадили за роки важкої праці. Перед ними в напрямку Мордору лежало, неначе рів, величезне болото зі смердючою грязюкою та зі затхлими плесами. Коли все було готово до бою, Капітани поїхали до Чорної Брами з чисельною кінною охороною, зі стягом, з герольдами та сурмачами. То їхали Ґандальф — як головний герольд, і Араґорн із Ельрондовими синами, й Еомер Роганський та Імрагіл, і Леґолас та Ґімлі; Переґрінові теж наказали їхати, щоби кожен ворог Мордору мав свого свідка. І от вони під’їхали до Мораннону на відстань крику, і розгорнули стяг, і заграли в сурми, і герольди виструнчились, і їхні дзвінкі голоси полинули вгору, до зубчастої стіни Мордору.
— Виходьте! — гукали вони. — Нехай Володар Чорної Землі вийде до нас! І нехай здійсниться правосуддя. Він-бо розпочав несправедливу війну з Ґондором і захопив його землі. Відтак Король Ґондору вимагає, щоби він відповів за скоєне лихо і щез навіки. Виходьте!
Довгою була тиша: ні з муру, ні від брами не долинало ні крику, ні звуку у відповідь. Але Саурон уже добре спланував свої дії, постановивши спершу жорстоко побавитися з цими мишами, а вже опісля їх убити. Так і сталося: щойно Капітани почали розвертатись, аби їхати геть, як тишу зненацька було порушено. Розлігся довгий розкотистий бій велетенських барабанів, схожий на грім у горах, далі пронизливо заграли ріжки, й від того звуку здригнулося каміння, а люди затулили вуха, бо їм стало боляче. І тієї самої миті двері Чорної Брами раптом відчинилися з голосним брязкотом, і з них виїхало посольство від Темної Вежі.
Попереду їхала висока зловісна подоба верхи на коні, якщо то, звісно, був кінь — велетенський і страхітливий звір, чия морда нагадувала огидну маску, більше схожу на череп, аніж на живу голову, а в його очницях і ніздрях палахкотіло полум’я. Вершник був одягнений у чорне, і його високий шолом теж був чорний, але то була не Примара Персня, а якась жива істота. То був Лейтенант Вежі Барад-дŷр, чийого імені не пригадує жодна легенда, бо і сам він його забув. І він сказав:
— Я Глашатай Саурона.
Оповідають, що то був відступник із роду тих, кого нарекли Чорними Нуменорцями, — вони заснували свої поселення в Середземні за часів правління Саурона й ушановували його, бо їх зачарували його зловісні знання. А цей Посланець перейшов на службу Темній Вежі, щойно вона вперше здійнялася після повалення, і, будучи дуже підступним, зумів здобути найвищу ласку свого Володаря, і вивчив усілякі чари, і збагнув багато прагнень Сауронового духа, і був жорстокіший за будь-якого орка.
І саме він виїхав тепер із Брами, а при ньому був лише нечисельний загін солдатів у чорних обладунках і єдиний стяг — чорне поле з червоним знаком Лихого Ока на ньому. Відтак, зупинившись за кілька кроків перед Капітанами Заходу, Лейтенант зміряв їх зверхнім поглядом і засміявся.
— Чи є хтось серед цієї черні, кому дано владу говорити зі мною? — запитав він. — Або кому вистачить клепки мене зрозуміти? Певно, що не тобі! — насміхався посланець, зневажливо звертаючись до Араґорна. — Щоби стати королем, потрібно мати більше, ніж друзку ельфійського скла чи цей набрід! Авжеж, будь-який розбійник на цих пагорбах може похизуватися кращим почтом!
Араґорн не відповідав нічого, тільки дивився супротивникові в очі, не відводячи погляду, тож вони кілька секунд змагалися так один із одним, а потому, хоч Араґорн і не поворухнувся чи не сягнув рукою до зброї, його суперник здригнувся й поточився, ніби ухиляючись од удару.
— Я герольд і посол, на мене не можна нападати! — скрикнув він.
— Там, де цього правила дотримуються, — озвався Ґандальф, — посли зазвичай не поводяться так нахабно. Проте тобі ніхто не погрожував. Тобі нічого нас боятися, доки виконуєш своє доручення. Та якщо твій господар останнім часом не помудрішав, то тебе не порятують і всі його прислужники.
— Отже, — відказав Посланець, — це ти тут за промовця, сивобородий старцю? Чи це не про тебе, бува, нам інколи доводилося чути, і про твої мандри, під час яких ти плів свої вічні змови та здійснював їх чужими руками? Цього разу ти надто далеко запхав свого носа, пане Ґандальфе, — тому побачиш, що спіткає того, хто необачно чіпляє свою павутину до ніг Саурона Могутнього. Я маю подарунки, які мені наказано показати — тобі зокрема.
Він подав знак одному з охоронців, той підійшов і підніс йому щось, загорнуте у чорні шмати.
Посланець зірвав їх і, на подив та жах усіх Капітанів, спершу показав їм короткий меч, який належав Семові, тоді — сірий плащ із ельфійською прикрасою, а насамкінець — кольчугу з мітрилу, що
