Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Сем уважно розглядав її, й раптом його приголомшило усвідомлення того, що цю твердиню збудували не для того, щоби не впускати ворогів до Мордору, а щоби не випускати їх звідти. Власне, це було одне зі старовинних творінь Ґондору — східний аванпост оборони Ітілієну, споруджений після Останнього Союзу, коли люди з Вестернесу наглядали за лихими Сауроновими землями, де все ще вешталися його потвори. Але і тут, і в Нархості й Кархості — Вежах-Зубцях — вартові втратили пильність, а зрадництво допомогло завоювати Вежу Володареві Примар Перснів, і дотепер її вже багато років утримували лихі створіння. Вона виявилася корисною для Саурона, відколи той повернувся до Мордору: він мав мало слуг, зате багато рабів, котрі підкорялися йому через страх, отож, Вежа, як і колись давно, запобігала їхній утечі з Мордору. А якби котромусь із його ворогів забракло розважливості й він спробував потай пробратись у цю землю, то Вежа — цей останній недремний вартовий — напевно спинила би того, кому пощастило обминути сторожкий Морґул і Павучиху.
Тепер Сем добре розумів, яке це безнадійне завдання: крадькома проминути ті багатоокі стіни і пройти повз браму, де завжди чатувала варта. Навіть якщо він упорається з цим, то ледве чи далеко зайде дорогою по той бік брами, бо її теж пильно стережуть: чорна пітьма, що лежала, густа-прегуста, там, куди не досягали відблиски червоної заграви, ненадовго захистить його від призвичаєних до темряви орківських очей. Так, піти цим шляхом наважився би лише відчайдух! Одначе Семове завдання було стократно страшнішим: не обминути браму, не втекти, а ввійти в неї, самому.
Тепер його думка звернулася до Персня, та не зустріла нічого втішного, окрім жаху і небезпеки. Не встиг Сем іще й побачити Судну Гору, що палахкотіла ген удалині, а вже відчув переміну, що сталася з його тягарем. Наближаючись до величезних горен, де у правічні часи його викували та надали йому форми, Перстень зріс на силі, став іще злостивішим, і його могла приборкати хіба що дуже сильна воля. Сем стояв, і, хоча Перстень лише висів на своєму ланцюжку в нього на шиї, гобіт почувався так, ніби цю річ раптом збільшили, загорнувши у її власну велетенську спотворену тінь, — така велика та зловісна загроза застигла на стінах Мордору. Сем відчував, що віднині може або знехтувати Перснем, хоча той його таки мучитиме, або ж піддатися йому і кинути виклик тій Силі, що владарює у своєму темному сховку на протилежному боці долини мороку: так Перстень уже спокушав гобіта, в’їдаючись у його волю і у мозок. У Семовій голові поставали чудернацькі фантазії: він бачив Семвайза Дужого, Героя Епохи, який сягнистими кроками йшов тьмавою землею, тримаючи в руках пломенистий меч, і армії гуртувалися довкола нього, зібравшись на його поклик — на поклик того, хто прямував руйнувати Барад-дŷр. Потім усі хмари розступилися, засяяло біле сонце, і, за Семовим наказом, долина Ґорґороту перетворилася на сад із квітами та деревами, і зарясніла плодами. Гобітові слід було тільки надягнути Перстень і захотіти привласнити його — й усе це могло здійснитись...
У ту годину випробування не поступитися Персню Семові найбільше допомогла любов до свого пана, хоча простий і нескорений гобітський дух, що досі жив на денці його єства, теж став у пригоді: у глибині серця Сем знав, що цей тягар для нього завеликий, навіть якби всі ці видива не були звичайнісінькою оманою, покликаною схилити його до зради. Один маленький сад для вільного садівника, а не сад, що розрісся до цілого королівства, — ось усе, чого він потребував і на що заслуговував; він волів працювати власними руками, а не керувати чужими.
— Ці фантазії чи так, чи так — лише обман, — сказав сам собі Сем. — Він вистежить і залякає мене, а я не встигну й рота розтулити, щоби пискнути. Якщо я надягну Перстень тут, у Мордорі, він миттю мене вистежить. Ну, як мовиться, зараз мріяти про порятунок — це все одно, що сподіватися морозу влітку. Саме тоді, коли з невидимки був би найбільший зиск, я не можу скористатися цим Перснем! А якщо мені таки поталанить пробратися далі, то він буде лише тягарем, ускладнюючи кожен мій крок. Що ж мені робити?
Та насправді Сем не вагався. Він знав, що мусить негайно спуститися до брами. Тож знизавши плечима, щоби струсити зі себе тінь і розігнати фантомів, Сем почав поволі спускатися. Здавалося, ніби він меншає з кожним кроком. І недалеко зайшовши, Сем знову перетворився на дуже малого та переляканого гобіта. Він крокував просто під стінами Вежі й навіть своїм гобітським слухом чув крики та гамір бійки всередині. Тієї миті йому причулося, що шум долинає вже з подвір’я за зовнішнім муром.
Сем подолав уже половину шляху донизу, коли з темної арки на червоне світло вибігло двоє орків. До нього вони не повернули, а кинулися натомість до головної дороги, проте, мовби перечепившись на бігу, впали на землю й уже не встали. Сем не бачив стріл, але здогадався, що цих орків підстрелили інші, що були біля бійниць чи ховались у мороці брами. І гобіт рушив далі, притискаючись до стіни ліворуч. Кинувши єдиний погляд угору, він збагнув, що немає жодного шансу видертися на цю стіну. Кам’яна кладка здіймалася чотири сажні, і в ній не було ні тріщини, ні приступки аж до навислих угорі виступів, які нагадували перевернуті сходи. Брама була єдиним шляхом досередини.
Тож Сем тихцем пробирався далі, міркуючи тим часом, скільки орків жило у Вежі зі Шаґратом і скільки їх мав при собі Ґорбаґ, а також через що вони сварилися, якщо ті поганці й справді зчинили сварку. У Шаґратовому загоні було близько сорока орків, а Ґорбаґ мав принаймні вдвічі більше солдатів, однак патруль Шаґрата був, напевно, лише
