Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
І, коли було перелічено всі їхні сили та обдумано, куди і якою дорогою їм слід рухатися, Імрагіл раптом голосно засміявся.
— Без сумніву, — скрикнув він, — це найбільший жарт за цілу історію Ґондору: ми повинні зі сімома тисячами воїнів (а у дні слави цього королівства навіть його авангард був чисельніший!) напасти на гори та на непроникну браму Чорної Землі! Це все одно, що дитина погрожувала би луком із волосіні та з вербової галузки лицареві в обладунках! Якщо Темному Володареві відомо все, про що ви кажете, Мітрандіре, то він, мабуть, радше всміхнеться, ніж злякається, і розчавить нас своїм мізинцем, ніби комаху, що задумала його вжалити!
— Ні, він спробує впіймати комаху і вирвати в неї жало, — відказав Ґандальф. — А дехто з нас має таке ймення, яке одне вартує більше, ніж ціла тисяча лицарів в обладунках. Ні, він не всміхатиметься.
— І ми — теж, — докинув Араґорн. — Якщо це жарт, то він надто гіркий, аби сміятися. Ні, це останній хід у великій партії, і для котроїсь зі сторін гра неодмінно завершиться, — й він видобув Андуріла, і меч зблиснув на сонці. — Я не заховаю тебе до піхов аж до завершення останньої битви.
Розділ 10
Чорна брама відчиняється
ерез два дні ціла Західна армія вишикувалася на Пеленнорських полях. Військо орків і східнян звернуло туди з Анорієну, та зненацька мордорські вояки, котрих заскочили та розпорошили рогірими, похитнулись і майже без бою втекли до Кайр-Андросу. Тож цю загрозу було відвернуто, з Півдня до звитяжців надходили нові сили, й Місто було захищено якнайкраще. Розвідники доповідали, що на східних дорогах ворогів не видно ніде, аж до Роздоріжжя Скинутого Короля. Відтак усе було готово для останнього удару.Леґолас і Ґімлі знову їхали разом у загоні Ґандальфа й Араґорна, які перебували в авангарді з дунедайнами та з Ельрондовими синами. Проте, на прикрість, Мері вони зі собою не взяли.
— Ти не пристосований до такої подорожі, — сказав Араґорн. — І тут нічого соромитися. Навіть якщо ти під час цієї війни вже не спроможешся на подвиг, твої попередні діяння уславлять тебе навіки. Переґрін поїде на битву, щоби представляти ширський народ. І не заздри йому, бо, хоча він і виконував свої обов’язки так добре, як те йому дозволяла фортуна, до твого вчинку Піпінові ще тягнутись і тягнутися. Щиро кажучи, всі ми зараз в однаковій небезпеці. Так, можливо, нам судилося знайти свою смерть перед Мордорською Брамою, та, якщо ми і справді там загинемо, тоді й на тебе чекатиме останній бій. Байдуже, тут чи деінде — там, де захопить тебе чорний потік. Прощавай!
Тож Мері понуро стежив за останніми приготуваннями армії. Поряд стояв Берґіл, який теж був пригнічений: його батько очолював загін мешканців Ґондору, бо не міг долучитися до Варти, доки його вчинок не розсудить Володар Міста. Піпін мав іти в тім самім загоні як солдат Ґондору. Мері бачив його неподалік — невисоку виструнчену постать серед рославих чоловіків Мінас-Тіріта.
Нарешті заграли сурми, й військо рушило. Підрозділ за підрозділом, загін за загоном розвертались і прямували на схід. Вони вже давно зникли з очей, просуваючись великою дорогою до Насипу, а Мері ще довго не йшов звідтіля. Ранкове сонце востаннє зблиснуло на списах і на шоломах, а гобіт стояв із похиленою головою та з важким серцем, самотній і осиротілий. Усі, до кого він був небайдужий, подались у морок, що висів у далекому небі понад сходом; а в його душі залишилася хіба дрібка надії ще раз зустріти хоча б когось із них.
Ніби викликаний до життя розпачливим настроєм, у його руці знову озвався біль. Мері почувався старим і слабким, а сонячне світло не зігрівало його. Та Берґілів дотик пробудив гобіта.
— Ходімо, пане періане! — сказав хлопець. — Бачу, вам досі боляче. Я допоможу вам добратися до цілителів. Але не бійтеся! Вони повернуться. Людей із Мінас-Тіріта ще ніхто не перемагав. А тепер у них до того ж є Володар Ельфійський Самоцвіт і Береґонд із Варти також.
Перед полуднем армія дісталася до Осґіліата. Там метушливо працювали ремісники та майстри, котрі наразі не брали участі у боях. Одні зміцнювали пороми та кладки, які ворог, утікаючи, частково зруйнував; інші збирали запаси і трофеї; ще інші нашвидкуруч будували захисні споруди зі східного боку Ріки.
Авангард проминув руїни Старого Ґондору та широку Ріку, а тоді поїхав далі довгою прямою дорогою, що у дні розквіту того королівства бігла від чудової Вежі Сонця до високої Вежі Місяця, яка згодом у тій моторошній долині перетворилася на Мінас-Морґул. Через вісім миль після Осґіліата військо зупинилося: завершився перший день маршу.
Зате кіннотники поскакали вперед і ще перед настанням вечора дісталися до Роздоріжжя та до великого кола дерев, де панувала тиша. Ніде не було помітно ні сліду ворогів, не чутно було перегуків чи крику, жодна стріла не протнула повітря від скелі чи від хащ, доки воїни їхали тим шляхом, але вони дедалі виразніше відчували настороженість тієї землі. Дерево та камінь, стеблина та листок — усе довкола прислуховувалося. Темрява розсіялась, і ген на заході понад Долиною Андуїну сідало сонце, й у блакитному повітрі білі вістря гір зайшлися рум’янцем, та над Ефель-Дуатом й далі клубочився морок.
Тоді Араґорн вирядив сурмачів на кожну з чотирьох доріг, що збігалися до кола дерев, і під фанфари герольди голосно сповістили:
— Володарі Ґондору повернулись, і вони знову вступають у володіння цією землею, що споконвіку належала їм.
Огидну орківську голову, яку вороги помістили на камінній статуї, скинули, і вона розбилася на друзки, а голову старого короля підняли й установили на належне їй місце, — ту голову й досі вінчали білі та золотисті квіти, а люди ретельно змили і зчистили всі жахливі орківські каракулі, якими було загиджено камінь.
І от серед воїнів розпочалася суперечка, бо дехто з очільників радив напасти спершу на Мінас-Морґул і, якщо їм поталанить захопити його, зруйнувати те місце дощенту.
— До того ж, — сказав Імрагіл, — дорогою,