Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
– Ось і вір після цього в кохання…
– Ой, а як красиво все починалося…
– Таверну в її честь назвав… називав її своєю єдиною великою любов’ю…
– А тепер воліє дрібну, але різну…
– І піти нікуди…
– Не відпустить…
– Кажуть, вона втекти намагалася…
– З ким?
– Не з ким, а на чому. У гавані постійно контрабандисти і пірати промишляють, то вона сіла на судно під гартонським стягом…
– І що?
– Викупив він її незабаром на нашому ж ринку…
– То ж любить…
– Її всі люблять. Тільки відібрати ніхто не наважиться…
– А той вампір волоокий?
– Ти не знаєш? Він без очей залишився. Проходив кілька місяців із тростиною, поки вони відновилися, та й забув про своє кохання…
– Ще був ельф, чорнявий такий!
– Ага, вона до його дерева щороку ходить…
Мені було шкода пані Троянду, але важливі гості, які вимагали співу, цікавили мене більше. Це сестра зараз би обурювалася несправедливості та мінливості кохання, переживала за тяжку жіночу долю. А я не жилетка, щоби вбирати чужі сльози. Не чоловіча це справа.
Ех, у глибині душі я знав: якби на місці господині була Дара… Це ж треба – закохатися в мачуху! Щоправда, досвід показує: ця недуга рідко триває довше декількох тижнів, тому потрібно лише перетерпіти.
Дівчата обговорювали господарів, не звертаючи на мене уваги. Схоже, материнського інстинкту їм бракувало, а нічого м’якого, зворушливого і великоокого (або чим ще захоплюються дівчата?) я не нагадував.
Задні двері відчинилися без скрипу. Їх нещодавно змастили – на завісах блищали крапельки олії.
Я ступив у будинок. Відразу ж звідусіль накотилася хвиля запахів – їжа, люди… Рот наповнився слиною, але не від апетиту. Чомусь згадався смак крові. Зараз він не спричиняв відрази.
Вузький коридор вивів мене в зал, де від шуму могла заболіти голова. Запахи навалилися з новою силою, і один з них я відчував особливо чітко. Ба більше, я раптом зрозумів, що йду в напрямку його власника.
– Корона! – Зовсім поряд дзвінко впала монета, кинута невпевненою рукою.
– Король! – невиразний голос опонента.
– Король! Наступний!
– Корона!
– Король!
– Корона! Наступний!
За грою стежив сам господар, послужливо підказуючи, що випало. Першої миті мені здалося, ніби запах вів мене саме до нього, але ні. Я пройшов повз, ледь не зачепивши Каррана, що наполегливо викрикував «Корона!» і щосили зображав п’яного. Чи він не прикидався? Перевертні не хмеліють, хоча хто знає цю мелоську гидоту? Спиртним від «татуся» несло добряче…
Дим від курильниць з ароматними травами змушував очі сльозитися. Він перебивав сморід чогось підгорілого на кухні, проте не міг прибрати запах, до якого я йшов. Не знаю, навіщо, але останнім часом інтуїція рідко мене зраджувала. Карран називав це чуттям.
Біля відчиненого вікна обідали троє. Двоє – в розшитому золотом одязі, зі зброєю, на руків'ях якої зберігався цілий статок. Один – з натягнутим на очі капюшоном. Він сидів, не звертаючи уваги на їжу.
Я опустився на лаву за сусіднім столиком.
Служниці бігали повз, відвідувачі приходили і йшли. Двоє виряджених наминали обід, а той, у капюшоні, ні на що не реагував. І з кожною миттю особливий запах вивітрювався.
– Чого бажаєте, пане? – До мене підбігла служниця.
Я підняв очі.
Вона засміялася:
– А, маленький, це твій батько зараз наповнює свій гаманець?
Дивно, хіба Карран не програвав? Він же п’яний як чіп… зображує п’яного.
Ті, біля вікна, підвелися. Один із них поклав на стіл золоту монету. Другий хвацько увігнав у піхви кинджал, що різко контрастував з іншим оздобленням. Без жодної прикраси, чорний як ніч… Десь я бачив щось таке. Та кого обманювати, це був Рятівник. Одноразовий або багаторазовий – Рех його знає. А їхній співрозмовник уже охолов і запах свіжої крові більше мене не вабив. Чи кров’ю тхнуло від них самих? Уже не розібрати…
Напевно, не варто було так пильно витріщатися на людину в капюшоні. Тим паче, то був не Маргет. Це щупле, з вузькими плечима і тонкими долонями тіло не могло належати колишньому жерцеві, який, якщо вірити сну, мав могутню статуру і високий зріст.
– Свята простота, – глузливо промовив один з чоловіків.
Другий шикнув на нього і вказав на мене. Я постарався якомога ширше розплющити очі, доводячи всьому світу, що нічого не зрозумів. Що ще не доріс до розуміння.
– Та облиш, – посміхнувся перший, – це ж дитя того щасливчика, від якого зараз відвернеться удача.
– Він щось помітив.
– Тоді купи його завтра вранці і відкрутити голову.
