Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– А чому не зараз?

– Це – без мене.

– Гаразд, почекаю до завтра.

Спритно огинаючи столи, вони досягли виходу. Я дивився на труп.

– Тут зайнято? – Мої думки перервав грубий голос.

Біля мене стояли четверо головорізів, і один з них звертався саме до мене.

Я похитав головою і сів навпроти людини в капюшоні. Цікаво, чому громили не зачепили спочатку його? Він же менший і беззахисніший. Чи запах смерті відчувають не тільки перевертні?

Які тонкі у нього руки… Пальці зі слідами від кілець. Білосніжна шкіра, я такої раніше ніде не бачив. З-під капюшона звисало пасмо чорного волосся.

Тук-тук. Тук. Тук. Тук-тук.

Я закрутив головою, намагаючись визначити походження цих звуків. Оточуючі люди займалися своїми справами, ніби нічого не чуючи.

Тук-тук-тук-тук-тук…

Зненацька пальці на столі стиснулися в кулак, який із неймовірною швидкістю врізався мені в ніс.

– А-а-а! – я закричав від переляку (не кожен день зустрічаєш зомбі!), а не від болю, хоча кулак був маленьким і кістлявим, і з носа миттю потекла червона річка.

– О-уй-й-й-й-й! – стогнав труп, баюкаючи свою руку, кісточки якої не витримали прямого зіткнення з моїм обличчям.

У таверні на мить запанувала приголомшлива тиша, потім відвідувачі затеревенили з новою силою – бійки тут траплялися приблизно щопівгодини. Стук монети припинився, зате прозвучало багато лайливих слів, вимовлених перевертнем. Карран схопив мене за шию, коротким рухом перекинув мерця (хоча який із нього мрець, коли стукає серце?) через плече і вийшов назовні, голосно грюкнувши дверима.

Кинув незнайомця на низьку лавку біля стіни, штовхнув мене на вулицю.

– Повернешся – сам уб’ю! – пообіцяв сердито і зайшов у таверну.

Ага, ще чого! Я пішов за ним слід у слід.