Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Я ж казав, що вибір буде важкий, — нагадав Араґорн. — І як нам завершити цю суперечку?
— Ти наш проводир, — сказав Ґімлі, — і вправний у переслідуванні. Вибір — за тобою.
— Серце наказує мені йти далі, — сказав Леґолас.
— Але ми мусимо триматися разом. Я прийму твоє рішення.
— Ви покладаєте вибір на того, кому погано вдається вибирати, — відповів Араґорн. — Відколи ми проминули Арґонат, усе, що я обирав, ішло шкереберть.
Він замовк, довго та пильно дивлячись на північний захід, у гущавину ночі.
— Ми не підемо в темряві, — сказав по якомусь часі.
— Бо небезпека пропустити сліди чи ознаки інших приходів і відходів здається мені найстрашнішою. Якби місяць давав удосталь світла, ми би цим скористалися, проте він рано сідає і ще молодий та блідий.
— А сьогодні він, до того ж, захмарений, — пробурмотів Ґімлі. — Якби ж то Володарка дала і нам таке світло, яке вона подарувала Фродо!
— Той, кому його вручили, потребуватиме його дужче за нас, — сказав Араґорн. — Подорож Фродо — то і є справжня Виправа. А наша — лише буденний вчинок серед безлічі величних діянь цієї епохи. Від самого початку він міг і досі може виявитися безплідною гонитвою, якої не зіпсує та не виправить будь-який мій вибір. Що ж, я визначився. Скористаймося цим часом якомога доцільніше!
Він простягнувся на землі й одразу заснув, адже не спав іще од тієї ночі — в тіні Тол-Брандіру. А прокинувся й устав раніше, ніж на небі зайнялася ранкова заграва. Ґімлі ще міцно спав, зате вже Леґолас стояв, вдивляючись у темряву на півночі, задуманий і нерухомий, неначе молоде дерево безвітряної ночі.
— Вони дуже-дуже далеко, — сумно сказав ельф, обернувшись до Араґорна. — Я серцем чую, що орки цієї ночі не спочивали. Тепер лишень орел зміг би їх наздогнати.
— Але ми, попри все, продовжимо переслідування, щойно зможемо, — відказав Араґорн.
І нахилившись, він розбудив ґнома:
— Прокидайся! Мусимо йти! Слід холоне.
— Але ж іще темно, — відповів Ґімлі. — Навіть Леґолас на вершині пагорба не зможе їх побачити, доки не зійде Сонце.
— Боюся, вони будуть приховані від мого зору чи то на пагорбі, чи на рівнині, під місяцем чи під сонцем, — сказав Леґолас.
— Де зраджує зір, там допоможе земля, принісши відгомін, — відказав Араґорн. — Ґрунт стогне під їхніми ненависними ногами.
І він розпластався у траві, приклавши вухо до дерну. Довго лежав нерухомо, аж Ґімлі здалося, що його друг знепритомнів або ж знову заснув. Займався мерехтливий світанок, довкола поволі розливалося сіре світло. Нарешті Араґорн підвівся, і побратими побачили його обличчя — бліде та спотворене, з тривогою в погляді.
— Відгомін, який ширить земля, грізний і бентежний, — сказав він. — На багато верст довкола нас не чути нічиїх кроків. Приглушеним і далеким є відлуння маршу наших ворогів. Але голосно дзвенять кінські копита. Я навіть сонний чув кінську ходу, що бентежила мої сни: коні мчать чвалом, летять на Захід. Але тепер вони віддаляються від нас, біжачи у північному напрямку. Цікаво, що діється в цій землі!
— Уперед! — вигукнув Леґолас.
І розпочався третій день гонитви. Упродовж довгих годин, коли сонце змінювали хмари і навпаки, троє побратимів то крокували, то бралися бігти й рідко зупинялися, ніби втома не могла згасити їхнього запалу. Майже не розмовляли. Рухалися розлогим безлюдним простором, і їхні ельфійські плащі злилися з тлом сіро-зелених лук; навіть у холодному світлі полуденного сонця мало чиї очі, крім ельфійських, помітили б їх, перш ніж вони наблизилися упритул. Мандрівники подумки не раз дякували Володарці Лорієну за подарований лембас, адже його можна було їсти й відновлювати сили, не зупиняючи руху.
Цілий день ворожий слід рівно біг уперед, ведучи на північний захід, не обриваючись і не звертаючи. З настанням чергового вечора побратими дісталися до довгих схилів без дерев, де земля вивищувалась і котилася хвилями до низки невисоких горбоспиних пагорбів удалині. Орківський слід губився, звертаючи на північ до тих пагорбів; ґрунт дедалі твердішав, а трава — нижчала. Аж ген ліворуч зміїлася ріка Ентава — срібна нитка на зеленому килимі. Ніде нічого не рухалось. І Араґорн часто дивувався, чому вони не бачать ані сліду звіра чи людини. Головні рогіримські оселі були за багато миль на південь звідси, аж попід залісненими склепіннями Білих Гір, які зараз ховалися за туманом і хмарами; проте давніше Володарі Коней тримали на Східному Лузі — тут, на східній околиці їхнього володіння, — чимало табунів і стаєнь, а при них мешкало чимало пастухів, котрі жили в таборах і в наметах навіть узимку. І от тепер уся ця земля здавалася пусткою, довкола панувала тиша, від якої зовсім не віяло мирним спокоєм.
У сутінках мандрівники знову спинилися. На той час вони здолали вже двічі по вісім миль рівнинами Рогану, і стіна Емин-Муїлу розтанула в мороці на сході. В імлистому небі мерехтів молодий місяць, але він давав мало світла, а зірки затягло паволокою.
— Цієї миті я найбільше жалкую, що ми перепочивали та зупинялися під час гонитви, — озвався Леґолас. — Орки помчали вперед так, ніби їх підганяли батоги самого Саурона. Боюся, що вони вже досягли лісу і темних пагорбів, тож оце зараз поринають у пітьму дерев.
Ґімлі скреготнув зубами.
— Гіркий кінець нашої надії та всіх наших трудів! — промовив він.
— Надії — так, можливо, але не трудів, — відказав Араґорн. — Ми не відступимо. Проте я дуже втомлений.
Тоді він окинув поглядом пройдений шлях і задивився в ніч, яка насувалася зі сходу.
— У цій землі діється щось дивне. Я не довіряю цій тиші. Не довіряю і блідому Місяцеві. Зірки ледве видно; я ще ніколи не був такий утомлений, я такий виснажений, яким не годиться бути блукачеві, котрий іде за чітким слідом. Чиясь воля додає швидкості нашим ворогам і ставить перед нами невидиму перепону — втому,
