Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Троє побратимів швидко обшукали тіла орків, складаючи на купу їхні мечі, розрубані шоломи та щити.

— Погляньте! — скрикнув Араґорн. — Ось нам і знаки!

Він витяг із купи грізної зброї два ножі з лезами у формі листків, покриті золотом і червінцем, а пошукавши ще, надибав чорні піхви, оздоблені маленькими червоними самоцвітами.

— Це не орківські знаряддя! — сказав. — Ці ножі належали гобітам. Орки, поза сумнівом, роззброїли нещасних, але побоялися залишити їхню зброю собі, бо знали, що ці леза — витвори Вестернесу — закляті на погибель Мордору. Ну, що ж, якщо наші друзі досі живі, то зброї в них немає. Без надії сподіваючись, я візьму ці ножі: можливо, колись поверну їм.

— А я, — озвався Леґолас, — позбираю всі стріли, які зможу знайти, адже мій сагайдак порожній.

Обшукавши купу зброї та ґрунт довкола неї, він знайшов чимало цілих стріл, древка яких були довші, ніж у тих, що ними зазвичай користувались орки. Ельф пильно оглянув стріли.

Араґорн тим часом придивився до вбитих і сказав:

— Тут полягло чимало орків не з Мордору. Хтось із Півночі, а інші — з Імлистих Гір, якщо мої знання про орків і про їхній рід чогось вартують. Але є ще й такі, котрих я ніколи не бачив. Їхнє спорядження геть не схоже на орківське!

Серед загиблих було четверо солдатів-ґоблінів, кремезних, смаглявих, косооких, із товстими ногами та великими руками. Вони були озброєні короткими мечами зі широкими лезами, а не кривими ятаганами, як звичайні орки; а ще мали тисові луки, за формою та за довжиною схожі на людські. На їхніх щитах був дивний знак: маленька біла рука в центрі чорного поля, а на передній частині залізних шоломів білим металом було викарбувано руну С.

— Раніше я не бачив таких знаків, — сказав Араґорн. — Що вони означають?

— «С» — значить Саурон, — відповів Ґімлі. — Це легко відгадати.

— Ні! — заперечив Леґолас. — Саурон не послуговується ельфійськими рунами.

— І він не вживає свого справжнього імені, не дозволяючи ні писати, ні вимовляти його, — мовив Араґорн. — Та й білий — не його колір. Орки на службі у Барад-дŷра використовують символ Червоного Ока.

Він постояв хвилину, задумавшись.

— «С» — означає Саруман, — сказав невдовзі. — Зло вже зовсім поблизу, в Ісенґарді, й Захід тепер небезпечний. Цього й боявся Ґандальф: зрадник Саруман якось дізнався про нашу мандрівку. Либонь, йому вже відомо і про Ґандальфову загибель. Наші морійські переслідувачі могли втекти од варти Лорієну або ж оминули ту землю і прийшли в Ісенґард іншими стежками. Орки пересуваються швидко. Проте Саруман має багато різних способів вивідувати новини. Пригадуєте його пташок?

— Втім, у нас обмаль часу, щоби гаяти його на загадки, — відказав Ґімлі. — Забираймо звідси Боромира!

— Але згодом нам таки доведеться знайти відгадку, якщо ми хочемо вибрати правильний шлях, — не відступав Араґорн.

— Можливо, правильного вибору й не існує, — промовив Ґімлі.

Узявшись за сокиру, ґном зрубав кілька гілок. Їх зв'язали докупи тятивами луків, постелили на цей каркас плащі, й на таких складених нашвидкуруч ношах троє вцілілих віднесли тіло свого побратима й ті трофеї з його останнього бою, які вирішили покласти йому в останню путь, до берега. Дорога туди не була довгою, та завдання їхнє виявилося не з легких, адже Боромир був муж високий і міцно збудований.

Араґорн залишився край ріки наглядати за ношами, а Леґолас і Ґімлі кинулися до Парт-Ґалену. Іти туди треба було версти з півтори чи й більше, тож, поки вони повернулися, квапливо веслуючи двома човнами вздовж берега, минуло трохи часу.

— Дивна історія! — озвався Леґолас. — На березі були тільки два човни. Від третього не залишилось і сліду.

— Там побували орки? — запитав Араґорн.

— Ми не бачили нічого, що би на це вказувало, — відповів Ґімлі. — До того ж орки забрали чи знищили б усі човни, а разом із ними й наші речі.

— Коли повернемося, я все там обстежу, — сказав Араґорн.

І от вони поклали Боромира на середину човна, що мав понести його в останню путь. Сірий каптур і ельфійський плащ побратими згорнули й поклали лицареві під голову. Розчесали довге темне волосся, розклавши його по плечах. На стані в загиблого поблискував золотий пояс із Лорієну. Шолом помістили біля тіла, на коліна поклали розрубаний ріг, руків'я та уламки меча, а в ногах склали мечі його ворогів. Потому, прив'язавши прову цього човна до корми іншого, спустили їх на воду. Сумовито веслували вздовж берега, відтак звернули на швидкоплинне русло й проминули зелений моріжок Парт-Ґалену. Крутосхили Тол-Брандіру виблискували: було вже пополудні. Побратими пливли на південь, над Рауросом здіймалися хмари бризок, що мерехтіли попереду, немов золотисте марево. Від прудкого бігу й гуркоту водоспаду бриніло безшелесне повітря.

Друзі у скорботі відпустили поховальний човен, у якому лежав Боромир — спокійний і незворушний, він гойдався на грудях пливкої води, поки його підхопила течія. Свого човна вони пригальмували за допомогою весел, і Боромир проплив повз них: його човен поволі даленів, перетворюючись на темну цятку на тлі золотого світла, а тоді раптом зник. Невпинно ревів Раурос. Ріка взяла Боромира, Денеторового сина, — його так і не діждались у Мінас-Тіріті, й ніхто вже ніколи не бачив, як він, за звичкою, стоїть уранці на Білій Вежі. Та згодом у Ґондорі ще довго подейкували, що той ельфійський човен поплив до водоспаду, потому — пінявими водами вниз до Осґіліата, а далі — повз численні устя Андуїну до Величного Моря в зоряну ніч.

Якусь мить троє побратимів мовчали, спостерігаючи за човном. Першим озвався Араґорн.

— Його чекатимуть у Білій Вежі, — сказав, — але він не повернеться ні з гір, ані з моря.

І поволі затягнув пісню:

Над луками Рогану між високих трав,

Там Вітер Західний здавна вздовж стін гуляв.

«Які сьогодні вісті ти із Заходу приніс?

Чи Боромира бачив ти при місячнім вогні?»

«Я бачив: плив він сімома