Українська література » Фентезі » Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Читаємо онлайн Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
високий.

Араґорн посміхнувся.

— Й гострі очі в ельфів, — мовив.

— Ні! Ці вершники лише за якісь три милі від нас, — відказав Леґолас.

— Що три, що одна, — озвався Ґімлі, — на цій голій землі ми не зможемо від них утекти. Чекатимемо їх тут чи підемо далі своїм шляхом?

— Ми зачекаємо на них, — відповів Араґорн. — Я стомлений, наша гонитва була безплідною. Чи то пак нас випередили інші; бо ці вершники вертають звідкілясь орківським слідом. Од них ми можемо отримати новини.

— Або удар списом, — заперечив Ґімлі.

— Троє коней мають порожні сідла, та гобітів я не бачу, — сказав Леґолас.

— А я й не казав, що ми обов'язково почуємо гарні новини, — нагадав Араґорн. — Але чи лихі вони, чи добрі — ми зачекаємо на них тут.

Тож троє побратимів спустилися з вершини, де вони були легкою мішенню на тлі блідого неба, і повільно покрокували північним схилом. Коли до підніжжя пагорба залишилося зовсім трохи, вони спинилися, загорнулись у плащі та, збившись докупи, сіли на пожухлій траві. Час минав повільно й важко. Дмухав різкий пронизливий вітер. А Ґімлі непокоївся.

— Що ти знаєш про цих вершників, Араґорне? — запитав він. — Ми сидимо тут, чекаючи неминучої смерті?

— Я бував серед них, — відповів Араґорн. — Вони горді та свавільні, проте мають щирі серця, а думки й учинки їхні шляхетні; вони хоробрі, проте не жорстокі; мудрі, хоч і не освічені, не пишуть книг, зате багато співають, як робили це діти людей іще перед Темноліттям. Але я не знаю, що відбулося тут останнім часом, як і того, що почувають зараз рогірими, затиснуті між зрадником Саруманом і загрозою Сауронового нападу. Вони давно товаришують із народом Ґондору, та не споріднені з ним. У вікопомні далекі часи Еорл Юний привів їх із Півночі, тож їхніми родичами є радше бардинґи з Долу та беорнінґи з Лісу, серед котрих і досі трапляються люди високі й вродливі, як Вершники Рогану. Та принаймні орків рогірими не люблять.

— Але Ґандальф розповідав про чутки, ніби вони платять данину Мордору, — заперечив Ґімлі.

— Я вірю цій чутці не більше, ніж вірив їй Боромир, — відказав Араґорн.

— Незабаром ви дізнаєтеся правду, — мовив Леґолас. — Вони вже близько.

Невдовзі навіть Ґімлі почув віддалений тупіт копит коней, що бігли чвалом. Вершники, їдучи по сліду, звернули від ріки й під'їздили до пагорбів. Вони мчали, як вітер.

Гуки чистих сильних голосів дзвеніли в полях. Вершники нагрянули зненацька, як грім, і найперший верховий промайнув зовсім поряд, оминаючи підніжжя пагорба та ведучи своє військо назад на південь уздовж західних меж схилів. Інші воїни їхали за ним: довга вервечка мужів в обладунках, бистрих, осяйних, лютих і вродливих водночас.

Коні рогіримів були кремезні, сильні, мали точені ноги: сіра їхня шерсть виблискувала, довгі хвости майоріли на вітрі, а заплетені в коси гриви погойдувалися на гордих шиях. Люди, котрі на них їхали, теж були велеможними лицарями: рославі, з довгими руками та ногами, а їхнє волосся кольору тьмяної соломи вибивалося з-під легких шоломів і довгими косами летіло за ними, обличчя їхні були суворі та привабливі. У руках воїни тримали ясенові списи, барвисті щити прикривали їхні спини, довгі мечі звисали з поясів, блискучі кольчуги сягали до колін.

Вершники галопували попарно, і, хоча то один, то другий вряди-годи піднімався у стременах і роздивлявся шлях попереду та обабіч, ніхто з них мовби й не помітив трьох незнайомців, котрі сиділи, мовчки спостерігаючи за ними. Військо майже проминуло Шукачів, коли Араґорн раптом підвівся і голосно гукнув:

— Що нового на Півночі, Вершники Рогану?

З подиву гідною швидкістю і майстерністю роганці зупинили своїх скакунів, розвернулись і прудко помчали назад. Невдовзі троє побратимів опинились у рухомому колі вершників, котрі піднімались і спускалися схилом, кружляючи довкола них і поступово стискаючи коло.

Без жодного слова чи наказу Вершники враз спинились. І ось на незнайомців націлилася сила-силенна списів, а декотрі воїни тримали в руках луки з наладованими стрілами. Тоді один із них виїхав наперед — високий чоловік, вищий за інших, а із гребеня його шолому звисав білий кінський хвіст. Він наближався доти, доки вістря його списа опинилося за кілька сажнів од Араґорнових грудей. Та Араґорн не ворухнувся.

— Хто ви, і що робите в цій землі? — запитав вершник, послуговуючись спільною мовою Заходу, а його вимова та манера говорити нагадували говірку ґондорця Боромира.

— Мене називають Бурлакою, — відповів Араґорн. — Я прийшов із Півночі. Переслідую орків.

І вершник ураз зіскочив із коня. Віддавши свого списа іншому роганцеві, котрий під'їхав і зійшов на землю поруч із ним, він витяг меча і став віч-на-віч із Араґорном, пильно та не без подиву приглядаючись до нього. Врешті, він озвався знову.

— Спершу я і вас самих прийняв за орків, але тепер бачу, що це не так. Утім, ви мало знаєте про орків, якщо вирішили полювати на них у такий спосіб. Вони були прудкі, добре озброєні, і їх було багато. Якби ви наздогнали їх, то перетворилися би з мисливців на здобич. Однак у тобі, Бурлако, є щось незвичне, — і він укотре звернув свій ясний погляд на блукача. — Те ймення, яке ти назвав, не пасує для мужа. І одяг твій дивний. Невже ви вискочили з трави? Як ви змогли обдурити наші очі? Ви з ельфійського народу?

— Ні, — відказав Араґорн. — Серед нас лишень один ельф — Леґолас із Лісового Королівства у далекому Морок-лісі. Та ми пройшли через Лотлорієн, і дарунки та ласка його Володарки досі з нами.

І Вершник поглянув на них зі ще більшим подивом, але очі його посуворішали.

— Виходить, у Золотому Лісі є Володарка, як про те й розповідають давні легенди! — сказав він. — Подейкують, що мало кому щастило виплутатися з її тенет. Дивні настали дні! Проте, якщо з вами її ласка, значить, і ви плетете тенета і, либонь, чаклуєте, — і, промовивши це, Вершник зненацька кинув холодний погляд на Леґоласа та Ґімлі. — А чому ви не говорите, мовчуни? — запитав він вимогливо.

У відповідь Ґімлі підвівся і мало не вріс у землю широко розставленими ногами: рука його потяглася до сокири, а темні очі спалахнули.

— Назвися, володарю

Відгуки про книгу Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: