Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Воно не одне — їх багато, — уточнив Леґолас. — Це чималий піший загін; але нічого, крім цього, я сказати не можу, як і визначити, до якого народу належать ті воїни. Вони за багато верст звідси — можливо, за вісімнадцять; але на рівнині відстань зміряти важко.

— Проте, гадаю, нам уже не потрібні сліди, щоби знати, куди йти, — озвався Ґімлі. — Нумо, якомога швидше знайдімо стежку вниз до лук.

— Ледве чи тобі вдасться знайти туди коротшу стежку за ту, яку обрали орки, — сказав Араґорн.

Тепер вони переслідували ворогів при ясному денному світлі. Здавалося, ніби орки помчали вперед так швидко, як тільки могли. Раз у раз переслідувачі натрапляли на речі, які вони загубили чи покинули: пакунки з-під їжі, скоринки черствого сірого хліба, подертий чорний плащ, важкий, підбитий залізом черевик, пошкоджений об каміння. Сліди тяглися на північ уздовж вершини стрімкого хребта і невдовзі привели до глибокої розколини, вибитої у скелі потоком, що гамірливо плюскотів долі. Горбиста стежка, що нагадувала східці, спускалася вузькою ущелиною до рівнини.

Зійшовши, мандрівники несподівано опинилися в травах Рогану. Ті трави напливали, мовби зелене море, до самого підніжжя Емин-Муїлу. Потік стрибнув униз і зник серед густих заростів красолі та водяних рослин: чути було, як він дзюркоче в зелених тунелях, уздовж пологих схилів у бік далеких тваней у долині Ентави. Здавалося, зима залишилася позаду, вчепившись десь там за пагорб. Повітря було м'яке, тепле і ніжно пахло, ніби весна вже прокинулась і сік знову заструменів у зелах та в листі. Леґолас глибоко вдихнув, мовби зробив великий ковток по довгій спразі в пустельних місцинах.

— Ох! Запах зелені! — сказав він. — Це ліпше, ніж тривалий сон. Біжімо!

— Легким ногам тут бігтиметься швидко, — озвався Араґорн. — Швидше, либонь, аніж узутим у залізо оркам. Нині маємо нагоду зменшити відрив!

Вони помчали вервечкою, мов гончі пси, котрі зачули сильний запах здобичі, і палке світло сяяло в їхніх очах. Широкий прокіс, у якому орківський загін протоптав огидну канаву, вів майже просто на захід; запашна трава Рогану в тому місці була понищена та почорніла. Раптом Араґорн зойкнув і звернув убік.

— Зупиніться! — гукнув він. — Не йдіть поки що за мною.

І хутко побіг праворуч, убік од головного сліду, бо побачив відбитки ніг, які вели туди, відгалужуючись від інших, — сліди дрібних босих ніг. Однак вони не далеко відійшли, перш ніж їх перетнули орківські відбитки, які також відступали від головного сліду позаду та попереду, а потому різко завертали і губилися на витоптаній дорозі. Там, де сліди відбігали найдалі, Араґорн нахилився й підібрав щось у траві, а тоді подався до друзів.

— Так, — сказав він, — вони дуже виразні — гобітські відбитки. Гадаю, що Піпінові. Він дрібніший за інших. І погляньте на це!

Річ, яку Араґорн тримав у руці, вигравала на сонці. Вона скидалася на листок бука, який щойно розпустився, гарний і дивний у цій рівнині без дерев.

— Брошка з ельфійського плаща! — скрикнули в один голос Леґолас і Ґімлі.

— Листя Лорієну падає не просто так, — відказав Араґорн. — Цей листок упустили не випадково: його кинули як знак для того, хто може йти слідом. Думаю, Піпін відбіг од решти саме з цією метою.

— Значить, він принаймні живий, — сказав Ґімлі. — І зумів скористатися своїми мізками, та й ногами — теж. Це додає снаги. Наша гонитва не даремна.

— Сподіваймося, що він не надто дорого заплатив за свою відважність, — докинув Леґолас. — Нумо! Біжімо далі! Думка про те, що цих юних веселунів ведуть кудись, як худобу, пече мені серце.

Сонце досягнуло зеніту, а тоді поволі покотилося небом униз. Від моря на далекому Півдні піднялися легенькі хмари, й вітерець поніс їх геть. Сонце сіло. На сході виросли тіні, простягнувши навсібіч свої довгі руки. Та шукачі рухались уперед. Минула доба, відколи загинув Боромир, і орки набагато їх випереджали. На пласкій рівнині ворогів наразі ніде не було видно.

Коли нічна темінь зімкнулася довкола шукачів, Араґорн зупинився. За минулий день вони лише двічі перепочивали, та й то дуже коротко, тож нині між ними та Східною Стіною, на якій вони стояли вранці, простяглось уже вісім миль.

— Ось нарешті постав перед нами важкий вибір, — сказав він. — Відпочивати вночі чи йти далі, доки стане наших волі та сили?

— Якщо наші вороги не зупиняться на ночівлю, а ми ляжемо спати, то залишимося далеко позаду, — відповів Леґолас.

— Але ж навіть орки повинні відпочивати під час маршу! — зауважив Ґімлі;

— Загалом, орки рідко мандрують відкрито, поки світить сонце, проте ці не зупинялися, — сказав Леґолас. — Вони точно не відпочиватимуть уночі.

— Якщо йтимемо вночі, то можемо загубити їхній слід, — мовив Ґімлі.

— Той слід прямий, не звертає ні праворуч, ані ліворуч, наскільки бачать мої очі, — відповів Леґолас.

— Можливо, мені вдасться вести вас навмання в темряві й не збитися з курсу, — озвався Араґорн, — але якщо ми заблукаємо чи звернемо кудись не туди, то, щойно розвидниться, можемо надовго затриматися, шукаючи слід.

— І ще не варто забувати, — додав ґном, — що лише завидна ми зможемо побачити, чи не відбігає, бува, який слід убік. Якщо хтось із бранців утече або ж його понесуть, скажімо, на схід, до Великої Ріки, — в напрямку Мордору, ми проминемо потрібні знаки й ніколи про це не дізнаємося.

— Це правда, — сказав Араґорн. — Але якщо я правильно розшифрував ті знаки, які залишилися позаду, то в цьому загоні переважали орки Білої Руки, і вони зараз прямують до Ісенґарда. Їхній теперішній напрямок підтверджує мої слова.

— Проте вважати, ніби ми знаємо їхні наміри, було би надто легковажно, — заперечив Ґімлі. — А як щодо втечі? У темряві ми могли би проминути знаки, які привели тебе до брошки.

— Після цього випадку орки будуть удвічі обережніші, а бранці — ще більш утомлені, ніж раніше, — сказав Леґолас. — Інших спроб утечі не буде, якщо ми їм не посприяємо. Як саме — нині годі вгадати, проте спершу нам потрібно перехопити орків.

— А втім, навіть я, ґном, котрий відбув чимало мандрів, не найслабший із-поміж свого народу, не зможу