Новендіалія - Марина Соколян
— Ну? — поцікавився молодик.
Лука звів брови.
— Ти в гості до нас чи просто шукаєш собі біди?
— Я просто собі гуляю, — обурився Лука, — не можна хіба?
— Гуляєш… — заусміхався білявий, — три години поспіль на одному місці… Не ший з нас дурнів, гаразд? То чого тобі?
Тут нарешті Луці урвався всякий терпець.
— Мені — нічого! — вибухнув він. — Я просто хочу знати, навіщо ви вбили мого батька!
— Ми?! — блимнув очима молодик.
Його товариш чомусь роззирнувся довкіл.
— Ну, може, й не ви, — похмуро мовив Лука, дістаючи Горганову візитку. — Але оцей ось — точно.
Старший взяв картку, оглянув уважно, тоді стиха гмукнув і передав товаришеві.
— А-а-а-а, — протягнув той, — Горго-она! Убивця, правда ж! Чистий тобі душогуб!
I — на Луччин граничний подив — весело підморгнув. Старший, проте, глянув серйозно.
— Так ти, значить, Лука Ведель? — виснував він. — Квестор про тебе згадував.
Двійко трударів Магістрату значуще перезирнулися. Старший кивнув.
— То що, зайдеш до нас?
Молодик спитав так, ніби запрошував на пиво до генделика — аж ніяк не до таємничої установи, від якої посадовцям бігли спиною крижаки. І через те якраз вибір раптом зробився надзвичайно простим.
— Зазирнув би, — погодився Лука.
— Мар’ян, — зичливо промовив білявий, простягаючи руку.
Лука потис її мимоволі, не в силі опиратися раптовій приязні.
— А це — Фелікс, — Мар’ян нахабно тицьнув пальцем у старшого товариша. — Він у нас проквестор, тобто замначальника, так само, як і Горгона. Лише, на відміну від того, більш подібний на живу людину.
Фелікс поважно кивнув, хоча Луці здалося, що той ховає в оці похмурий усміх.
— Ну, ходи, — запросив Мар’ян, відчиняючи двері, і Лука, дивуючись власній нерозважливості, рушив за ним.
Щойно за дверима Магістрат не відзначався нічим надзвичайним — старовинний під’їзд з вичовганою мозаїкою підлоги, сходи, коло дверей — конторка охоронця. Луччині проводирі коротко кивнули йому, проходячи повз.
Не спиняючись, Мар’ян, а за ним і Лука, піднялися гвинтовими сходами на другий поверх і ввійшли до передпокою досить-таки просторої контори. Звідти чулися тихі голоси, клацання клавіатури, а також линув затишний запах кави вкупі з ледь чутним тривожним духом полірованого металу. Невеликий, захаращений ящиками з папером, коридор вів до загальної кімнати, в якій панував обжитий безлад — переповнені течки, завішані картами, схемами та чомусь артистичними афішами стіни, хирляві вазонки на підвіконні та одному з робочих столів. Всього тут могло працювати людей з десять, проте три столи з десятка виглядали порожньо і занедбано — за ними, очевидячки, давно ніхто не сидів.
Лука не встиг як слід розгледіти присутніх, що зацікавлено попідкидали погляди, бо Мар’ян якраз смикнув його до невеличкої кімнатки, що тулилася до загальної зали; судячи з довгастого столу, вщерть розмальованої дошки та забутих чашок, кімнатка служила за приміщення для нарад.
— Зараз, покличу начальство, — пообіцяв прудкий молодик, лишивши Луку на самоті.
Розгублено роззирнувшись, Лука підійшов до розлініяної маркером дошки. Його серце калатало — ще трохи, і він довідається те, що мучило його два останні роки. Інша річ, невідомо, чим за це доведеться платити… «Значить, правда для вас важливіша за власне життя?» — мимохіть згадалося Горганове питання. Він зробив свій вибір, а отже, нібито нема на що скаржитися.
Намагаючись вгамувати хвилювання, Лука взявся читати писанину на дошці. Увагу його привернули два трикутники: «нечулість — пригнічення — сповільнення» та «напруга — страх — ненависть». Стрілка від останнього вела до… та, власне, просто — вниз. До надпису «ad inferis». Лука кліпнув очима, не в силі збагнути, що б це могло значити. Надпис перекладався як «додолу» або інакше — «до пекла».
Позаду нього прочинилися двері. Не знаючи вже, на яке страхіття чекати, Лука нервово обернувся.
На нього приязно дивилася чорнява красуня в елегантній брючній парі.
— Сідайте, пане Ведель, — м’яко промовила вона. — Трохи поговоримо, доки до нас не долучиться керівництво.
Лука звитяжно кивнув. Коли вже торувати дорогу до пекла, то бодай у приємній компанії.
* * *
Хлопчина дивився як не хворобливо, то принаймні змучено: бліде й кутасте від недбалого харчування лице, темні кола навкруг очей, нервова рвучкість рухів. Одяг його — куртка з кумедними наліпками та просторі джинси — був не з найдешевших, а проте виглядав так, ніби зовнішня доладність раптом втратила для власника будь-яке значення. І попри все це було в ньому щось привабливе — напруження, енергія, небайдужість, зрештою; поряд з такими мимоволі відчуваєш, що в житті є як не сенс, то бодай інтрига. Мора називала таку властивість здатністю генерувати мотивації, хоча, як вона знала з власного досвіду, згадані мотивації занадто часто обертаються оманою.
Втім, наразі ще занадто рано робити висновки. Слід пояснити гостеві деякі посутні речі, аби не мучився, бідака, своїми страшними підозрами. Хоч і навряд чи його здогади страшніші за прикру дійсність їхньої роботи.
— Послухайте, пане Ведель…
— Та кличте мене Лукою — який іще з мене пан… — хитро блимнув той. Мора мимохіть заусміхалась. От же ж нахаба! Нервує, очевидячки, й однаково намагається залицятися.
— Гаразд. Лука. Тоді я — Мора. Я відповідаю тут за… гм, стосунки з громадськістю. Зокрема.
— Приємно.
— Авжеж. Отже так… Перед тим, як ми з вами поговоримо про важливі речі — а ви ж розумієте, мова про те, що за жодних обставин не повинно вийти за межі цієї установи…
Хлопець напружився.
— Перед цим, словом, ми з вами повинні випити чаю.
Той розгублено кліпнув очима.
— А з чого чай?
Мора розсміялася.
— Хороше питання. Хоча краще було б спитати, що до чаю.
Вона легко звелася та підійшла до маленького столика в куточку, де тулився електричний чайник та дрібне приладдя для робочих чаювань. Повернувшись за кілька хвилин з двома повними чашками, Мора сіла навпроти, зловивши бентежний погляд гостя.
— Як мені відомо, проквестор запропонував вам роботу в нашій установі. Я вірю його судженню, і, до того ж, ми справді зацікавлені в нових людях. Проте нам потрібні тільки ті, хто хоче тут працювати. А ви не можете хотіти невідомо чого, чи не так?
Лука кивнув, все іще з підозрою позираючи на чай.
— Я розкажу вам про суть нашої роботи, — повідомила Мора, — але мені потрібні гарантії того, що інформація не піде далі цих стін.
— Ну, коли треба, я підпишу папери про конфіденційність…
Вона дозволила собі іронічний усміх.
— Зиску мені з тих
