Новендіалія - Марина Соколян

Він ще не знає, що пошук його наближається до завершення. Бажане свідчення ось-ось визирне з-за рогу вулиці. Хоча навряд чи це потішить месника. Ні, принаймні не зараз.

* * *

Вночі їхня робота лише починалась. І зовсім не тому, що ніхто не вмирав — так чи інак — посеред білого дня. Вдень теж часом доводилося працювати, проте вночі мороки було значно більше. Адже смерть вночі тихша, приватніша, а злидні, що ними опікувалась контора, потребували не лише її. Тому спати затемна не випадало.

Колись давно Юр любив цю темну вахту. Нічна прохолода бадьорила, а лукавий морок запалював у крові колючі іскри азарту. Нині йому важко повірити, що він міг це відчувати. Важко повірити, що він міг відчувати бодай щось, окрім втоми та байдужої покори приреченню. Та, за браком іншого, і те служило нечулому власнику, змушуючи ставати до роботи щодня. Тобто, радше, щоночі.

Нині в управі напрочуд жваво і гамірно. Сам квестор Вітій, власною персоною, видершись із лабетів похмурої пиятики, намагається навести лад чи бодай розгребти найбільші завали. Перевіряє, метушиться, супить сиві брови, ніби це справді може чимось зарадити.

— Феліксе, де звіт за останній місяць? Де заповнені формуляри? Ви ж знаєте, я не маю права замовляти набої без належної звітності! Ювене, ми скількох відправили до «голуб’ятні» минулого тижня? Ні, «кільканадцять» — це не відповідь! Мар’ян… о боги, Мар’яне, просто не лізь під ноги!

Вітій озирає підлеглих, шукаючи, кого б це ще потішити керівною увагою. У своєму нездоровому запалі він може дійти навіть і до Юра, хоча від того точно вже жодного зиску. Ну ось…

— Юр! Ти цеє… Як собі маєш, незле?

Незле… Краще за всіх. Квестор зсуває брови, шукаючи за невідь-яким знаком на Юровім лиці. Той лишається незворушний. Вітій тяжко зітхає — нездоровий запал його гасне просто-таки на очах.

Хтось гримає дверима, і гамір одразу нишкне. Клим — урочистий і якийсь нібито скривджений. Вітій хапається за голову. Йому зрозуміло, до чого це, інші теж не потребують пояснень. Звикли вже.

— Що, знову? Де?

— На Кутній. Жінка, років двадцяти — двадцяти п’яти. Стріляна рана.

Квестор дзиґликом обертається до розіпнутої на стіні карти.

— Кутна… Третій квадрант, якраз після обходу! Звідки вони могли знати? Хто мені пояснить, га?

Ніхто не спішить потішити керівництво. Напади стають дедалі частішими — спершу ножі, бритви, тепер уже пістолети, чи що там у них… Прогресують міські душогуби.

— Є свідки?

— Один. Якийсь хлопчина.

— Треба на місце злочину навідатись. Та й на свідка глянути.

Треба, певна річ. Юр підводиться з-за столу, щільніше припасовуючи защіпку кобури. Обсмикує чорного піджака. Вітій кидає на нього непевний погляд.

— Може, ти би взяв кого до пари? Он, Мар’ян сьогодні без роботи.

— Ні.

Це його право, зрештою. Він не бажає ризикувати, відволікаючись на інших. Його життя коштує занадто дорого. Хоча й не варте нічого.

Зневаживши неприязні погляди, Юр виходить геть.

* * *

Жив Лука у «старому новобуді», як звали в Дракуві забудову минулого сторіччя щойно за рештками міських мурів. Це була хороша, вільна від порохнявих примар минулого місцина, куди легко долітав свіжий подих річки. Проте дорога додому бігла якраз тими вулицями, котрі Лука радше би обминув. Як-от крива на обидва ока вулиця Кутна. Невидюща — казали на неї, і не дарма: добрий шмат її не мав ні ліхтарів, ані вікон, бо лежав якраз між костьолом та жіночим монастирем. Не випадало зазирати у вікна схимницям, рівно ж як і вештати попід костьолом ночами, а коли вже доведеться, то терпи, грішнику, як сам собі знаєш.

Лука зготувався звитяжно терпіти, коли поряд пролунали якийсь нібито свист і притлумлений зойк. Щойно звернувши на Кутну, він нашорошено спинився, аби дати очам призвичаїтись до темряви. Не повної темряви, проте, бо й тут сяяв відсвіт од щедрот туристичного центру, примножений блідим місячним промінням — цілком достатньо, щоб добре розгледіти негадане видиво, розгледіти, аби не забути вже до самого скону.

Посеред вулиці лежала молода жінка — мертва, або щось коло того… цівки крові межи старим камінням, патьоки бруду на одязі, загублений черевик зі зламаним підбором, блискучий дріб’язок з дамської сумочки… Лука побачив — чи здалося? — як здригаються пальці жінки, як вона шукає за подихом, підвівши заюшене кров’ю лице… Та ні, певно, приверзлося, бо як же йому побачити таке, коли поряд, заступивши її собою, схилилася темна постать, яка сахається, обертаючись на звук кроків…

Не дай боже, таке обличчя — ще й проти ночі… Не те, щоби той чоловік був якимось особливо потворним, ні, але вуста його і підборіддя вимащені кров’ю, кров скрапує на сорочку, та лице лишається незворушним, хіба, зауваживши Луччин жах, глузливо мружаться повіки.

Луці тоді й на гадку не спало, що вбивця може вирішити позбутися свідка. У нього не було коли особливо роздумувати — гірка настоянка, спожита з причини чергового звільнення, стає йому поперек горла, скручуючи шлунок млосним корчем. Нема ради — бідаку знудило просто там, де він стояв.

Коли, зненацька заслаблий, з гіркотою у роті та дзвоном у вусі, він притуляється до глухої стіни, з-за рогу вулиці виринають навдивовижу вчасні поліцаї.

* * *

Зустрічати ранок у поліцейському відділку — рідкісне задоволення. В сенсі — що рідше це з вами трапляється, то краще. Навіть якщо це і є ваше основне місце роботи. Ще б пак, нічне чергування, після якого не вдається забратись додому, щойно заступить свіжа зміна, означає всілякі негаразди — замахи, вбивства та сумнівні смерті, які, окрім чисто людського дискомфорту, завдають ще й неуникного паперового клопоту, обтяженого морокою з неврівноваженими, як правило, родичами та свідками. Останній хлопчина, так той взагалі приплів до справи якихось упирів — з причини дурного хмелю чи юнацького романтизму. Чи і те, і друге воднораз.

Старший слідчий Шафраник знав одних лише упирів, тих, що приходили з контори, сповнені пихи, таємниць та повноважень. Нехай не буквально, але крові вони зі старшого слідчого висмоктали добряче. В будь-яку хвилину дня чи ночі вони могли попросити (а часто проханням бракувало належної ввічливості) копії звітів, експертних висновків, доступу до свідків і звинувачених — і ніяк їм, душогубам, не можна було відмовити. Шафраник не знав достоту, чому, але всі його чуття вкупі зі службовою інструкцією підказували з упирями не заводитись. Надто ж, із деякими. Клим — той ще нічого, а от Юр… Юр Горган — той викликав у загалом незворушного слідчого ледь не