Новендіалія - Марина Соколян

Озирнувши плетиво тіней від шпичастих брам та зеленавий відсвіт ліхтаря на бруківці, Лука відзначив, що місто дивовижним чином стало істотно зловіснішим, коли порівнювати з тим же містом, скажімо, вчора. Йому спало на думку, що він почувався би значно краще, відчуваючи під рукою затишну вагу вогнепальної зброї.

Пришвидшивши крок, Лука вибрався на добре освітлені та повсякчасно сповнені людом вулиці довкіл Ринкової площі. Мимоволі зітхнув з полегшенням; і тут, разом зі спокоєм, до нього вернулася відкладена до пори підозра. А чи не занадто рано він відмовився від помсти? Чи знає він достатньо про Магістрат, аби бути певним, що його співробітники не помиляються, а чи й не зловживають, бува, своїми повноваженнями?

Щойно сформулювавши те, що бентежило його найбільше, Лука відчув, як йому повертається впевненість, а головне — окреслюється ціль. Вони запропонували йому роботу, а разом з тим — доступ до своїх таємниць? То що ж, не слід відмовлятись. Адже навряд чи ще коли нагодиться така зручна оказія зсередини перевірити сумлінність магістратців, ставши таким чином сторожем над сторожею.

* * *

Були часи, коли Вітій любив збирати співробітників на робочу нараду. Він іще трохи блазнював тоді, вдаючи магістра якогось таємного ордену, який врочисто відкривав зловісну зустріч під покровом ночі. Він був тоді молодший, певна річ, і вихваляючись перед Мелісою, повідомляв, що поспішає на шабаш, а та змушувала його обіцяти, що тепло вдягнеться і не забуде повечеряти.

Меліса, його дружина… покійна дружина, в тому й уся біда. З того часу, як вона відійшла, Вітій розлюбив наради, а що довше він приховував своє потайне лихо, то тяжче йому ставало говорити з підлеглими, а проте прийнятного виходу і близько не прозирало.

Нині слід було вирішити нагальну проблему — що робити з «танцюристом». Тобто, що робити, якраз зрозуміло, інша річ — зовсім невідомо, як. Вітій вирішив не кликати всіх і кожного; для вирішення питання достатньо було двох заступників і Мори. Слід віддати їй належне, Магістрат давно б уже накрився, коли б не вона. І він, Вітій, накрився би в першу чергу.

— Будеш чаю? — мовила вона, пораючись коло чайника.

— А? Заварила свіжої цикути? Давай-давай, якраз на часі…

Мора насупилась.

— Вітію, припини. З таким ставленням ти себе в гріб зведеш без всякої допомоги з мого боку.

Вітій зітхнув. Справді, щось він розквасився. Не можна так.

Перебираючи папери, ввійшов насуплений Фелікс. Тяжко зітхнув і, всівшись, неуважно прихопив начальницьку чашку.

— А що, прикандичити його, та й крапка, — несподівано вирік заступник.

Вітій звів брови.

— Кого?

— Та будь-кого, — демократично дозволив Фелікс. — Горгана відправ, той і місця мокрого не лишить по нашій проблемі.

— Цього я й боюся, — хитнув головою квестор. — Ага, ось і він.

Юр мовчазним привидом просочився до нарадної. Сів, акуратно поклавши перед собою долоні.

— Ну що, Юрку, заб’єш для нас «танцюриста»?

Горган слухняно підвівся.

— То я пішов?

— Та сядь, — скривився Вітій. — Як ти собі це уявляєш? Зараза ж не просто популярний співак, він ще й до того ж лідер молодіжної партії в міській раді. В нього ж охорони, либонь, до біса, ще й зброя при собі.

— Не бачу проблеми, — одказав проквестор.

Фелікс тихо пирхнув.

— О! Я ж кажу!

— Ви що тут, змовились? — розлютився Вітій. — Тільки скандалу з міською радою нам бракує для повного щастя! До того ж, він потрібен мені живим.

Фелікс та Мора перезирнулися, навіть Горган лиховісно примружився. Добре, тепер ми почали думати…

— От скажи мені, сонце, — звернувся квестор до Мори, — з якого це дива людина молода й успішна, як не глянь, втрачає раптом життєві сили? Явір Шацький, відомий нам також як «танцюрист», ніколи не справляв на мене враження особи депресивної, схильної до всілякого там занепаду.

Мора поволі кивнула.

— Так… і не так. Ви знаєте, що потрібно, аби завоювати популярність? Він же викладався на сцені так, що його потім виносили… На минулорічному фестивалі, пам’ятаєте?

— Не те, щоб я ходив по вуличних фестивалях, — зневажливо мовив Фелікс, знаний у Магістраті сноб, — але нормальна людина себе до такого навряд чи доведе.

Горган значуще гмукнув.

— «Умбра»… — простогнала Мора. — Знову! От же ж холера…

Звісно, нема з чого тішитись. «Умбра» — це серйозно, це гірше навіть за дражливу міську раду. Цією гидотою труїлися молоді й багаті недоумки, які прагли всіляких там звершень. Адже в суміші з алкоголем, «умбра» вивільняла шалену енергію, необхідну якраз для залучення публічної підтримки. Єдине, чого недоумки не знали, це те, що «умбра» у великих кількостях виснажувала душу, перетворюючи своїх споживачів на передчасних клієнтів Магістрату. Недоумки не знали, певна річ, проте знали ті, хто продавав їм отруту. Мусили знати, отож чинили так цілком свідомо. Тому, власне, знайти джерело цього лиха було незмірно важливіше, аніж просто собі «прикандичити» танцюриста.

— Ми повинні взяти його без зайвого шуму… — замислено мовив Вітій. — Є ідеї?

— Глушник, — відказав кровожерний Юр.

Вітій пирхнув.

— Це ти так жартуєш?

— Ні. Але я тебе зрозумів. Нехай Фелікс збирає команду.

Квестор кивнув.

— Ти теж поїдеш. Про всяк випадок.

* * *

Мар’ян, схоже, тішився роллю конферансьє. Радо зустрівши нового рекрута, він провів його ритуальним колом навкруг контори, гордо потицяв пальцем у лихі пики злочинців, що прикрашали стіни, і зрештою, глянувши критично, вирішив:

— Треба вибрати тобі робоче місце.

Трохи заморочений, Лука розгублено зиркнув на три вільні від приватних речей столи.

— Дивись, — звелів Мар’ян. — Вибрати є з чого. Тут, попід стіночкою, сиділа Гала. Вона повісилась. Поряд — Юлій, він застрелився. А тут, коло вікна — Марек. Він стрибнув із ратушної вежі.

Лука звів на того зневірений погляд. Жартує? Але Мар’ян був цілковито серйозний.

— Оце такі у вас… соціальні гарантії? — обережно поцікавився Лука.

Мар’ян пирхнув.

— Ні, ну гаразд, я трохи прибрехав. Юлій і Гала просто потрапили в засідку. Він загинув, а вона… гм, більше в нас не працює. Але про Марека — чиста правда. Мотив нез’ясований, але, швидше за все, його доконали звіти з формулярами — а вони в нас кого хоч до краю доведуть.

Фелікс, який сидів поблизу, гортаючи місячник «Дракув культурний», зиркнув несхвально.

— Базіка ти, Мар’яне.

— Ну, — погодився той. — А що ти хочеш? Кожен раз панахиду справляти? Так доста вже, ні?

Фелікс лише скорботно хитнув головою, не потішивши товариша відповіддю. Мар’ян зітхнув, нараз посумнішавши.

— Ти цеє… будь-який вибирай. Однаково тут не засидишся. Хіба речі покласти, ну і папери заповнити вряди-годи…

Лука присів за стіл коло вікна. Звідти,