Новендіалія - Марина Соколян
Луччин кривдник взяв документ до рук, пильно оглянув. Свідоцтво, без сумніву, привернуло його увагу, а проте, коли Лука чекав на бурхливу реакцію, то сподівання його не справдились.
— І що ж це, по-вашому, доводить? — запитав той, відклавши папірець.
— Що?! — вибухнув Лука. — Ти! Ти і твоя контора вбиваєте людей! Ви маєте санкцію міської влади, і навіть поліція не може вас зупинити. Зручно — чи не так? — коли потрібно тихо прибрати когось, хто перейшов дорогу — вам, чи владі, чи, не знаю, злочинним кланам, які, ймовірно, вас фінансують! Одного не можу зрозуміти, чого…
Тут Лука урвав свою гнівну тираду, маючи на те, слід сказати, достатньо поважні підстави. Його візаві поволі, мовби тішачись процесом, видобув з-під піджака невеликий, але істотний на вигляд пістолет. Зручно прилаштував його у долоні, примружив око.
— От ви не боїтесь мені все це розповідати? — резонно поцікавився він.
Лука прочистив горло.
— Н-н… ні. Оригінал свідоцтва — і мої висновки — зберігаються в надійному місці. Коли що зі мною трапиться… це означатиме, що я мав рацію. Я просто хочу знати правду.
Чорний гмукнув. Заховав зброю.
— Значить, правда для вас важливіша за власне життя?
Лука зважив альтернативи. Що ж, у цьому він був певен.
— Так.
Незнайомець змучено потер перенісся.
— На жаль, — зітхнув він, — я мушу вас розчарувати. Правди ви не дізнаєтесь.
Лука підскочив, прагнучи продовжити боротьбу за істину, коли чорний гість спинив його владним жестом.
— Хіба, — продовжив він, — хіба ви погодитеся співпрацювати з нами. Тоді, звичайно ж, вам розкажуть усе, що вас цікавить.
— Працювати з вами? — обурився Лука. — З убивцями? Душогубами?
— Душогубами… — поволі промовив чоловік, — саме так.
Підвівшись, дістав з кишені картку. Поклав на стіл.
— Це ваш єдиний шанс дізнатись правду, — додав він. — Якщо вам так на тому залежить.
Незнайомець пішов, не прощаючись, так і не піднявши голосу, не явивши бодай якого завалящого почуття. А однак Лука, очевидячки, його зацікавив.
Хлопець взяв картку. «Юр Горган, — писало на ній. — Проквестор». І адреса: Канонічна, 17б. Убивця з візитною карткою, кволо всміхнувся Лука. Його батько, напевне, не схвалив би такого модерного зухвальства.
* * *
Квестор Вітій змучено відклав папери, які героїчно вивчав останню годину. Один Феліксів почерк чого вартий — від його кривого дріб’язку у квестора розболілася голова і замерехтіло в оці. А ще й коліно ниє, хтозна на яку біду. Та і загалом все у світі розладналося і збиратися докупи не поспішало.
Вітій скосив око на сейф, де зберігалася його службова зброя та деякі особисті таємниці на зразок пляшки гіркої. Ні, не зараз, зітхнув він. Ще не тепер.
Він знав, що його управа дише на ладан. Не те, щоби роботи бракувало, але міська влада все менше уваги приділяла потребам Магістрату, маючи нині якісь інші пріоритети. Після минулорічних втрат та безглуздої загибелі Марека ніхто чомусь не подбав дати наказ про новий набір до штату. Марек… той писав чудові звіти каліграфічним почерком і мав безліч інших талантів, окрім одного — вціліти після падіння з ратушної вежі. Трагедія не дістала іншого пояснення, окрім суїциду, і влада радо пристала на нього, аби уникнути розголосу. А проте Вітій знав — жоден з його підлеглих не був схильний до самогубства. Він був певен, бо інші на цій роботі просто не затримувалися. «Вигорали», як говорить розумниця Мора.
Вітій скривився від болю в затерплій спині. Він і сам уже заледве тримався, але ніщо не змусить його вилізти на ратушу. До того принаймні, як він віддасть усі борги та залишить Магістрат надійному наступнику. На Фелікса тут не можна покластися — жодного тобі упорядчого хисту, а Юр… той останнім часом лякав навіть самого квестора.
Двері рипнули, і Вітій ледь не схопився за серце. От, бачте, він уже навіть не стукає.
— Ну?
Юр поклав на стіл керівникові папку з фотокопіями.
— Стріляли дев’яткою. Майже впритул. І, схоже, з глушником.
Квестор замислено перебрав пальцями по стільниці. Знайома картина.
— «Танцюрист»?
Горган кивнув. Цього дженджика їхня управа вистежувала уже понад місяць. Він завжди діяв однаково — знайомився з якоюсь дівулею на нічних танцях, а потім буцімто вів додому, вбиваючи натомість на одній з безлюдних вулиць.
— То що, є ідеї, де його шукати?
— Є, — проквестор спідлоба зиркнув на Вітія, — але боюсь, у нас будуть проблеми.
Діставши з папки аркуша, він подав його начальнику.
— Малюнок, який поліцейський художник зробив за словами свідка. Знехтувавши, правда, його наполегливим побажанням додати заюшені кров’ю ікла.
Гмукнувши, Вітій взяв аркуша до рук.
— Шляк!
Він знав це обличчя. Та що там, його, либонь, все місто знало! Тільки цієї біди йому бракувало!
— Юр… — вагаючись, мовив він. — Ми ж не можемо отак просто…
Горган звів брови.
— Можемо, — кинув коротко.
Вітій похмуро всміхнувся.
— Дивись тільки не влаштовуй розправи без мого наказу.
Проквестор знизав плечима, повертаючись, аби йти.
— До речі, — згадавши щось, спинився на порозі. — Я знайшов нам інтерна.
Вітій здивовано підняв очі від паперів.
— Що? Кого?
— Нам потрібні люди, чи не так?
— Так, але…
— Він тобі сподобається, — пообіцяв Юр. — Хороший хлопець. Щойно мене побачив — кинувся душити.
— А… Чому? — розгубився квестор.
— Він — син одного з moribundi. Запам’ятав мене, очевидячки.
Ясно. Нічого дивного, певна річ, але… Чи здалося Вітію, що його незворушний заступник ледь помітно посміхнувся? Та ні, свят-свят, де вже йому!
— Цікаво, що скаже на це Маркус… — промимрив квестор.
— Мені байдуже, що він скаже, — зневажливо повідомив Юр, зачиняючи на собою двері.
Ну звісно, йому байдуже — йому взагалі тепер все по цимбалах. Вітій тяжко зітхнув. На якусь коротку мить він гірко позаздрив своєму підлеглому.
SICINNIUM
Що ж, панове туристи, давайте продовжимо нашу прогулянку. Нехай ані бутіки, ані знижки, ані гарячі тістечка не спинять нашого переможного кроку! Ви ще будете мати час вдовольнити свій, гм, краєзнавчий інтерес під час завтрашнього шопінг-туру. А тепер прошу уваги.
Ліворуч від нас починається невеличка, але чарівна вулиця Кутна. Цікава вона тим, що на неї виходять водночас монастир Святої Анни та костьол Святого Юргена. Сестри Святої Анни, ввійшовши до
