Напівзагублений - Саллі Грін

Боб дивиться на Селію та каже:

— Починаються збори Ради. Ловці з останньої зміни дуже нарікали на погану організацію: Ловців у будівлі забагато, і на всіх, очевидно, не вистачає туалетів.

Я кажу Селії:

— Дар Боба — читати думки.

— А чи є ще щось таке, що могло б нам допомогти? — цікавиться Селія. — Пов’язане з Соулом, Воллендом або Джессікою.

— Не надто багато і, боюся, нічого доброго. Вартові мають таке низьке становище, що навіть не бачать своїх очільників. Проте бояться їх. Ловці поважають Джессіку, — каже Боб і додає: — Волленд трохи загадковий. Усім цікаво знати, що він замислює, але, схоже, ніхто і не здогадується. Завдяки йому Ловці тепер можуть ставати невидимими, і їм це подобається. Зараз він виготовляє якесь зілля під назвою «блакить». Хоч я й небагато про нього знаю.

Він робить паузу, а тоді каже:

— Якщо не заперечуєте, хотів би запитати, чи справді ви намірилися атакувати Раду? Бо щось вас тут не дуже багато.

Я сміюся.

— Підмога от-от прибуде. Але я вже мушу рушати.

— Тут є ще дехто, хто може знати більше, ніж я. Хоч я не певний, чи він палатиме бажанням вам допомогти.

— Хто? — запитує Селія.

— Більшість в’язнів, яких я знаю, нажахані. Вони майже весь час думають про те, що з ними сталося в минулому, і про що їм не слід було говорити. Вартові ж думають про те, що станеться з ними в майбутньому. Але дехто тут постійно думає про втечу, про помсту, повсякчас щось планує, планує, планує. Таке враження, що Клей ніколи не дає своєму мозкові відпочивати. Думаю, він на найвищому поверсі. Доволі приємно знати, що людина, через яку я опинився тут, ділить тепер зі мною цю долю.

Я зриваюся й вилітаю з дверей, мчу коридором до металевих сходів і перестрибую відразу по дві сходинки, аж поки опиняюся нагорі. Селія намагається не відстати від мене, кричить, щоб я зупинився, бо Клей усе одно нічого мені не скаже. Я швидко йду далі, перевіряючи камери й намагаючись не думати про жалюгідний стан усіх цих в’язнів.

Зазираючи у вічко останньої камери, я бачу, що вона така ж маленька й понура, як інші, але в’язень у ній сидить у позі лотоса, прикутий до стіни кайданами за обидва зап’ястки. Не можу стримати посмішки.

Я кажу Селії:

— Це він.

Вона відповідає:

— У нас нема на це часу.

Я відмикаю двері Меркуріїною шпилькою. Хочу, щоб він мене побачив.

Його очі змінилися. У них ще вдосталь срібла, в якому майже цілком губиться синява, але праве око спотворене численними шрамами, що вкривають обличчя, і коли він кліпає, я помічаю, що повіка навіть не годна затулити око повністю. Клей дивиться на нас, нічого не кажучи, а я витримую якомога довшу паузу. Для потіхи ще й витягаю Феїрборн.

Я кажу Селії:

— Ножа я застосовувати не буду, а лише нагадаю йому, що цей ніж тепер у мене, що я забрав його, і що він опинився в цій камері саме тому, що втратив його.

Клей каже:

— Селіє, яка несподіванка, — і підводиться. Встає поволі та м’яко, але я помічаю певну незграбність, і хоч він досі кремезний і м’язистий, та аж ніяк не нагадує себе колишнього. Він не стрункий, а одутлий, його шия досі мов у бугая, але добре видно, що він уже втратив чимало ваги. — Що тебе сюди привело, — і він уперше дивиться на мене, промовляючи: — з оцим?

Він ступає крок уперед, зупиняючись, перш ніж натягнуться, не пускаючи далі, ланцюги, якими прикуті до стін його руки. У ньому й тепер повно енергії.

Я кажу:

— Клею, тобі личать кайдани.

Його очі крижані, та я бачу, що вони аж палають від емоцій. Від люті. І я не певний, чи тільки на мене він лютує.

— А тебе вже навідувала Джессіка? — я уявляю, як їй подобається бачити своїх людей у кайданах.

Він ігнорує мене, повертається до Селії та запитує:

— Ти тут з якоїсь особливої нагоди?

Я хочу розпитати Клея про Женеву, звідки він дізнався про квартиру, з якої вела розколина до Меркуріїного котеджу. Йому про це сказала Анналіза? Вона працювала на нього? Була шпигункою? Зрадила нас?

Селія каже:

— Ні. Просто перевіряємо, як ти. Час іти, Натане, — і вона починає зачиняти двері.

— Я мушу спочатку дещо довідатися, — і я хапаюся за двері, не даючи їм зачинитися. — Мені потрібна деяка інформація.

Клей глузливо шкіриться до мене.

— Тієї ночі, коли ми викрали в тебе Феїрборн. У мене стріляли, я був поранений, але мені вдалося дістатися до квартири. Там на даху була розколина, що вела до Меркуріїного котеджу в горах Швейцарії. Ти це пам’ятаєш?

Він дивиться на мене, не кліпаючи.

— Ти це пам'ятаєш? — повторюю я. — Я дістався до квартири, але там уже все кишіло Ловцями. Ти теж туди під’їхав. Я тебе бачив. Я пішов звідти, а тоді наштовхнувся на Джессіку.

— І порізав її вродливе личко.

— Натане, — нагадує Селія, — у нас обмаль часу.

— Ти пам’ятаєш ту квартиру? — наполягаю я.

— Я втратив двадцять кілограмів, але не пам’ять, — кидає мені Клей.

— Як ти знайшов її, квартиру?

Він не відповідає.

— Тобі сказала Анналіза? Вона була твоєю шпигункою?

Клей посміхається.

— О, Анналіза, — він відходить до дальньої стіни камери, сповзає на долівку й дивиться на мене. — Цікаво, де вона зараз? Вартові патякають, що повернулася до дядечки Соула.

— Вона весь час працювала на тебе?

— Запитання, запитання, запитання…

— Але без відповідей, — кажу я.

— На них однаково немає часу, — втручається Селія.

— Випусти мене звідси, і я тобі скажу, — каже Клей, не відводячи від мене очей.

— Скажи мені, і я тебе не вб’ю.

— Ну, ти й сам не знаєш, чи вб’єш мене.

— Натане, у нас немає на це часу. Ходімо, — дратується Селія.

Клей шкіриться до мене й мовить:

— Краще роби, як тобі кажуть, і біжи звідси. Я певний, що буду тут і згодом.

— Ти будеш тут завжди, — відповідаю я та затріскую двері.

Я хочу, щоб Клея просто залило правдивим зіллям, коли все це закінчиться. Я хочу, щоб Боб проник йому в мозок і виявив усе, що той знає, хоча, чесно кажучи, я не певний, чи вплине тепер на щось правда про Анналізу: що вона зробила, а що ні. Вона застрелила мого батька, і цього вже задосить.

Великі пальці

Я прямую до розколини, що веде в будівлю Ради, а Селія