Напівзагублений - Саллі Грін

Шістдесят п'ять, шістдесят шість. Шістдесят п'ять, шістдесят шість.

Прорив

Ми в новому таборі, утвореному лише кілька годин тому, але він уже цілком упорядкований. Селія переглянула все, що я приніс від Ловчинь. Перечитавши записник, вона зрозуміла, що Ловчині виявили нас цього ранку, як і припускала Ґрейторекс. Вони мандрували самі й були за багато миль від найближчої розколини. Однак вони встигли повідомити по телефону про те, що знайшли табір, назвали місце його розташування та нашу кількість, а також згадали про макет будівлі Ради, хоч і не здогадалися, що то таке.

— Ми й далі плануємо напад? — запитую я.

— А ти хочеш його скасувати? — відповідає запитанням на запитання Селія.

— Ні.

— І я не хочу. Діємо за планом. Збори Ради відбудуться вчасно. Імовірно, вони чекатимуть, що ти там з’явишся. Соул може навіть прагнути цього, але ж вони не знають, що ти незнищенний. Це наша перевага. Лише скористайся нею якомога ефективніше.

Ми весь день патрулюємо місцевість, усі трохи побоюються, що нас можуть викрити, але Селіїна система зміни позицій і закриття розколин, схоже, спрацьовує. Уночі ми з Габріелем залишаємось у таборі разом з усіма. Не розмовляємо. Він лягає біля вогнища, а я сиджу й дивлюся на полум’я. Вирішую пробігтися в пітьмі, щоб трохи втомитися, а потім повертаюся до нього. Я знаю, що вчиняю правильно. Якщо вдасться все швидко закінчити, ми з Габріелем зможемо назавжди забратися звідси та жити собі десь разом.

Ми прямуємо до Вежі. «Ми» — це всі бійці Альянсу, а також двоє цілителів, Арран і ще одна відьма, котра може давати раду пораненими.

Коли ми потрапляємо крізь розколину в Лондон, Ґрейторекс, Арран і стажерки рушають у якесь невідоме мені місце, але вони й не мусять бути зі мною, тож мені не варто ними журитися. Передовий загін — це я, Габріель і Селія.

Коли ми підходимо до Вежі, надворі вже темно. Я збираюся пробратися всередину за два етапи. Опівночі, коли мінятиметься варта, я маю перевірити, чи не змінився пароль; оскільки Соул, мабуть, уже знає про наш задум, то пароль майже стовідсотково тепер інакший. Щоб довідатися пароль, я муситиму пробути всередині хвилин з десять, ба навіть більше. Поняття не маю, як із цим упоратися, але я пообіцяв Селії, що зможу. Мені було цікаво перевірити, чи захищатиме амулет від млості, тож, коли ми сюди дісталися, я вирішив зайти в якусь крамничку. Вже за хвилину я відчув запаморочення, а через дві мало не почав блювати. А ще, як на те, нині місяць у повні — гірше не придумати.

Ну, але я будь-що мушу дізнатися пароль від вартових, які мінятимуться опівночі, а потім ми чекатимемо, поки о восьмій ранку прийде наступна зміна, щоб я зміг прослизнути всередину.

У темряві нелегко відрізнити одну багатоповерхівку від іншої; у багатьох квартирах видніється світло, але горішня частина Римської вежі цілком темна. Майже ніхто не входить і не виходить із цих будівель.

Селія стежить за віддаленою частиною житлового масиву. Ми з Габріелем стоїмо там, де раніше замовляли карі. Габріель тримає пляшку з сидром. Довкола нас тиняється якась місцева шантрапа, і Габріель дудлить свій сидр просто з горла, а тоді пропонує мені. Я хитаю головою й відмовляюся:

— Гидота.

Він усміхається.

— Я намагаюся вписатися в середовище.

І йому, звичайно, це вдається, як завжди, але я кажу:

— У тебе добре виходить, хоч і неідеально… Спробуй говорити не так радісно.

Він регоче.

— Я стільки всього міг би від тебе навчитися, — він імітує мій голос, запитуючи: — Так краще?

Я лаюся, а він аж згинається від сміху. Шпанюки поглядають на нас, та коли я зиркаю на них, вони йдуть геть, а Габріель знову хихотить.

Вітер холодний, та принаймні дощу немає. Ми просто мусимо чекати. Я беру пляшку з сидром і йду собі повз вітрини крамничок, намагаючись поводитися якомога природніше — тобто знуджено і зухвало. Уже незабаром північ. Повертаюся до Габріеля та зупиняюся біля нього.

Об одинадцятій сорок сім я стаю невидимим і рушаю до Вежі. Двері так само поламані, а на сходах смердить сечею, але вже на третьому поверсі я відчуваю, що в мене починає тріщати голова. Сягаю сьомого поверху, й на мене накочується перша хвиля нудоти. Мушу на мить притулитися до стіни. Аж ось я чую в себе за спиною кроки. Набираю повні груди повітря та піднімаюся далі, відчуваючи млість, але голова в мене ще не надто запаморочена. Видираюся на найвищий поверх і ховаюся в дальньому кутку коридору.

Вартові неквапливо піднімаються сходами. Я зачаївся в кутку, зосереджуючись на диханні й на тому, щоб залишатися невидимим.

— Джез знову спізнюється? — запитує один з них. Я бачу, що їх п’ятеро.

— Та заходь уже, чого ти?

Але тут знизу, зі сходів, долинає крик:

— Я вже йду! Зачекайте!

Усі лаються і нарікають. А мені аж вивертає шлунок. Стіни починають валитися на мене, і я мушу докласти страшенних зусиль, переконуючи себе, що насправді вони не падають; це просто витівки уяви чи ілюзія, але в жодному разі ніякі стіни на мене не падають!

Та я повинен залишатися невидимим. Живіт зводить судомою, і я схиляюся навпіл, а хтось каже: «Та швидше вже!». А ще я чую: «Скинь…» — а Джез кричить: «Заждіть!». Мене хапають корчі, і я вже відчуваю в роті присмак блювотиння, але мушу зосередитися на диханні та на власній невидимості. Вони входять, двері за ними зачиняються, і я кидаюся сходами вниз, напівбіжу-напівпадаю, сягаю нижчого поверху, біжу далі, а тоді починаю блювати. Стіни таки навалюються на мене, нестерпно допікають різні шуми, шлунок знову зводить судомою, я знову блюю і знаю, що мені потрібно вибратися назовні, але вже не певний, де саме тут вихід, і я геть не годен встояти на ногах, тому починаю повзти, а відтак кочуся додолу сходами, потім знову трохи повзу і трохи падаю, голова в мене тріщить від тих шумів, і мені хочеться кричати, але тут я не можу, та я вже навіть і повзти не можу. Гупання й вищання в голові стають ще гучнішими, живіт знову судомить, я скручуюся клубочком і верещу, а тоді відчуваю на спині чиїсь руки, і голос Габріеля каже мені:

— Я тут. Усе гаразд.

Мене зводять на ноги, підтримуючи попід пахви, і