Напівзагублений - Саллі Грін
Це перша бійчиня із загону нападників чи просто розвідниця? Якби вони планували напасти на табір, тут було б ціле море Ловців. Десятки, ба навіть сотні. І я тоді щось почув би.
Знову прислухаюся. Тільки один телефон. Тільки одна Ловчиня, нерухома й невидима.
Але ж вони завжди працюють парами, тож її партнерка мусить бути десь неподалік. І якщо вона розвідниця, то її партнерка, певно, шукає наш табір або вже навіть стежить за ним. Дуже сподіваюся, що Габріель не наштовхнеться на неї, вертаючись. Але з ним усе буде добре. Поодинці вони не нападають. Вони прийшли сюди, щоб стежити.
Я поволі відходжу від Ловчині, а відтак спускаюся далі в долину, прислухаючись, чи почую ще когось. Обходжу все довкола, але нічого більше не виявляю.
За півгодини я вже повертаюся в табір. Габріель разом з Ґрейторекс і Селією. Селія розібрала макет будівлі Ради, але поза тим у таборі все таке ж, як і було. Я здивований. Думав, вона вже пакуватиме речі, щоб забиратися звідси, або ритиме окопи завглибшки два метри.
Кажу Селії:
— Я знайшов одну. Ніякого табору не бачив. Думаю, їх там тільки двоє, вони все роблять дуже вправно й безшумно, не мають з собою нічого зайвого. Вони тут не для нападу.
— Якби вони були тут для нападу, то бій уже тривав би, — каже Селія. — Але невдовзі їх з’явиться більше. І ми не знаємо, чи довго вони вже тут вештаються і що встигли побачити.
Селія повертається до Ґрейторекс і запитує:
— Що думаєш?
Ґрейторекс відповідає:
— Ми патрулюємо щоранку і щовечора. Стажерки навчені реагувати на будь-який знак. Вони нічого не помічали. А якби розвідниці виявили нас хоча б кілька годин тому, ми всі були б уже мертві. Найімовірніше, вони з’явилися тут цього ранку, але вони відзвітують по телефону, і скоро тут буде більше Ловців.
— Нам треба звідси йти. Чи зможуть вони вирахувати, що ми задумали, побачивши оце все? — Селія показує на купу з подертого брезенту й уламків дерева.
— Вони зрозуміють, що ми щось замислили. Переберуть усі можливі варіанти та здогадаються, що ми готувалися до нападу. А збори Ради — найімовірніша мішень.
— І вони вирішать, що ми достатньо потужні для такого нападу?
— Вони не сумніватимуться, що ми достатньо відчайдушні.
Селія тре собі чоло.
— Ми тут нічого не вдіємо. Треба звідси забиратися. Усіх, крім бійців, негайно евакуювати в табір номер два. Даю на це п’ятнадцять хвилин. І закрити за ними розколину. Усі, хто мали брати участь у нападі, повинні бути готові вирушати в дорогу за моїм наказом. Але насамперед, — і Селія дивиться на мене, — мені потрібні ці дві Ловчині. Ґрейторекс, відправ своїх найкращих слідопитів. Нехай прочешуть усю місцевість. Треба вистежити та відлякати ту другу Ловчиню. Натане, а ти вирушай до першої і там чекай. Вони об’єднаються, відчувши загрозу. Ти повинен знешкодити їх обох. Ми не можемо тримати полонених; це для нас зайвий тягар. Якщо виявиш там більше Ловців, загін, готовий до нападу, негайно вертайся сюди, і ми всі звідси зникнемо.
Здається, це вперше Селія дала мені безпосередній наказ когось убити. Мені дуже дивно діставати такі накази.
— Ти готовий? — запитує Селія.
Я дивлюся їй в очі та відповідаю:
— Звичайно.
Я йду, не кажучи Габріелю жодного слова, навіть не глянувши на нього. А що мені казати? «Я миттю повернуся — мушу швиденько збігати й убити двох людей».
Хутко прямую до Ловчині, на виході з табору стаючи невидимим. Не замислююсь, добре чи лихе діло я мушу зробити, просто виконую своє завдання. Знаю тільки, що на мене там уже цілком може чекати сотня Ловців.
Уповільнюю ходу, наближаючись до пагорба, а тоді зупиняюсь і прислухаюся. Досі чути шипіння телефона. Мушу налагодити своє дихання. Більшість часу я сюди біг. Заспокоюю дихання, аж поки воно стає повільним, нечутним і розміреним. Потім я підходжу ближче до джерела шипіння. Ловчиня тиха й нерухома, можливо, вона спить. Я розмірковую, чи не вбити її відразу, але тоді вона стане видимою, а та друга Ловчиня мала б повернутися й попередити її, коли з’ясує, що їх переслідують бійці Альянсу.
Я вирішую зачекати. Уб’ю її, якщо вона почне рухатися.
Минає трохи часу, і я чую кроки в себе за спиною, але не певний, чи видима ця Ловчиня.
Видима! Жінка в чорному. Вона пробігає повз мене до своєї невидимої партнерки. Тоді зупиняється й каже:
— Флосс? Флосс, ти тут? Треба звідси йти.
Флосс стає видимою просто біля ніг своєї напарниці. Вона теж у чорному і сидить на землі, притулившись спиною до дерева.
Я навіть не встигаю нічого подумати, бо Феїрборн уже в моїй руці, і я стрибаю до них і перерізую горло тій, що стоїть. Я досі невидимий, і Флосс, мабуть, не може нічого зрозуміти; вона бачить лише кров і свою партнерку, яка вмирає, падаючи на землю. Але Флосс як Ловчиня автоматично реагує, витягаючи пістолет і стріляючи. Я штрикаю її ножем у шию. Вона знову стріляє, але куля чиркає мене по плечу, тоді вона намагається вдарити мене в лице, вкладаючи в цей удар усі залишки своєї сили, та я лише відчуваю, немовби мене легенько поплескали по щоці, а на мої руки бризкає її кров.
Я відпускаю її тіло, і воно падає на землю. Знаю, що вони не змогли б завдати мені шкоди, але мені наказано їх убити. Я так і зробив. І вони теж мене вбили б, не замислюючись ні на секунду. Вони — Ловчині, вороги. Але… Чорт, мені не треба зараз про це думати. Я мушу рухатися далі.
Я перевіряю їхні кишені. У Флосс знаходжу енергетичні батончики, телефон і бальзам для губ. У другої дівчини теж немає жодних інструкцій чи мап, тільки мобілка і записник. Здається, вона там позначала час і щось занотовувала, але мені ніколи розшифровувати ті слова. Мобілка заблокована, та я певний, що вона нею фотографувала. Кладу закривавлені телефони й записник собі в кишеню та прямую до табору.
Це були мої шістдесят п’ята і шістдесят шоста жертви. Я біжу, повторюючи ці цифри. Шістдесят п'ять і шістдесят шість. Якщо я називаю
