Буря Мечів - Джордж Мартін

Але Арія не збиралася так легко видавати, хто вона насправді.

— Можете звати мене Жовторотиком, якщо хочете. Мені байдуже.

— Жовторотик з мечем,— розсміявся здоровань.— Таке нечасто побачиш.

— Мене звати Бугай,— мовив Гендрі, беручи приклад з Арії. Що ж, не дивно, що він надав перевагу Бугаю перед Баранячим Січеником.

Том Семиструнець торкнувся струн своєї ліри.

— Пиріжок, Жовторотик і Бугай. Утекли з кухні лорда Болтона, так?

— Звідки ви знаєте? — нервово поцікавилася Арія.

— У тебе на грудях його герб, малеча.

На якусь мить вона про це й забула. Під плащем вона й досі була в дорогому пажеському камзолі, де на грудях був вишитий облуплений чоловік Страхфорту.

— І не називайте мене малечею!

— А чому ні? — мовив Лем.— Ти ж таки мала.

— Вже підросла. Й більше не дитина.

Діти нікого не вбивають, а вона вбивала.

— Та бачу, Жовторотику. Ви вже точно не діти, якщо ви болтонівські.

— Ніякі ми не болтонівські,— втулив Пиріжок, який ніколи не вмів мовчати.— Ми були в Гаренхолі ще до того, як він прийшов.

— То ви — левенята, це ти хочеш сказати? — поцікавився Том.

— Ні! Ми самі по собі. А ви чиї?

— А ми королівські,— сказав Ангай Лучник.

— Якого короля? — нахмурилась Арія.

— Короля Роберта,— сказав Лим у жовтому плащі.

— Того старого пияка? — глузливо кинув Гендрі.— Він помер, його зарізав вепр, усі це знають.

— Так, хлопче,— мовив Том Семиструнець,— і дуже шкода.

Він видобув з ліри сумний акорд.

Арія не вірила, що це королівські вояки. Вони-бо більше були схожі на беззаконників, обдертих і обшарпаних. Навіть коней у них не було. Королівські вояки точно мали б коней.

— Ми шукаємо Річкорин,— радо заспівав Пиріжок.— Ви не знаєте, скільки днів до нього їхати?

Арія мало його не вбила.

— Мовчи, бо я твого дурного рота камінням натовчу!

— Шлях до Річкорину далекий, вгору по річці,— сказав Том.— Далекий і безхлібний. Не хочете гарячого обіду перед дорогою? Неподалік звідси наші друзі тримають заїзд. Можемо поділитися з вами елем і кусником хліба, а не воювати.

— Заїзд? — Арія відчула, як у животі на згадку про гарячий обід забуркотіло, але вона не довіряла цьому Тому. Не кожен, хто говорить дружньо, друг тобі.— Неподалік, кажете?

— Дві милі вгору по річці,— мовив Том.— Щонайбільше льє.

Гендрі, як і вона, вагався.

— Які це такі друзі?

— Просто друзі. Чи ви вже й забули, що таке друзі?

— Хазяйку заїзду звати Шарна,— докинув Том.— У неї гострий язичок і люте око, це точно, але чуле серце, і вона обожнює маленьких дівчаток.

— Я вам не маленька дівчинка,— сердито кинула Арія.— Хто там ще? Ви казали — друзі.

— Шарнин чоловік, а ще хлопчик-сирота, якого вони взяли до себе. Вони вас не скривдять. Там є ель, якщо ви вважаєте, що вже дорослі. Свіжий хліб і, може, трохи м’яса,— Том глянув на хату.— І те, що ви поцупили з городу Пейта Старого Баняка.

— Нічого ми не цупили,— заперечила Арія.

— То ти дочка Старого Баняка? Чи сестра? Чи жінка? Не бреши мені, Жовторотику. Я власноруч поховав Старого Баняка, просто тут під вербою, де ти крилася, а ти на нього не схожа,— він видобув з ліри сумний акорд.— Цьогоріч ми поховали чимало гарних людей, але вас нам ховати геть не хочеться, присягаюся своєю лірою. Лучнику, покажи їй.

Арія не могла повірити, як швидко зметнулася його рука. Стріла зі свистом пролетіла за дюйм від Аріїного вуха й уп’ялася у стовбур верби позаду. На той час лучник уже вклав і натягнув другу стрілу. «Швидка як змія» і «пливка як шовк», учив її Сиріо, і Арія вважала, що може це уявити, але зараз збагнула, що навіть уявити цього не могла. Стріла дзижчала позаду неї, як бджола.

— Промазали,— сказала Арія.

— Ну й дурна, якщо так гадаєш,— мовив Ангай.— Стріли поціляють туди, куди я хочу.

— Щира правда,— підтвердив Лим Лимонний Плащ.

Від лучника до кінчика Аріїного меча була дюжина кроків. «У нас немає шансів»,— збагнула Арія, шкодуючи, що в неї нема такого лука й таких навичок. Вона похмуро опустила важкого меча, аж торкнулася кінчиком землі.

— Ми поїдемо поглянемо, що це за заїзд,— поступилася вона, намагаючись приховати за хоробрими словами непевність у серці.— Ви йдіть попереду, а ми поїдемо позаду, щоб добре бачити, що ви робите.

Низько уклонившись, Том Семиструнець мовив:

— Попереду, позаду — байдуже. Ходімо, хлопці, покажемо їм дорогу. Ангаю, повитягай ці стріли, тут вони нам точно не знадобляться.

Вклавши меча в піхви, Арія перейшла дорогу і, тримаючись подалі від незнайомців, наблизилася до своїх друзів, які сиділи на конях.

— Пиріжку, забери капусту,— мовила вона, стрибаючи в сідло.— І моркву теж.

І вперше він не сперечався. Рушили так, як вона й хотіла: перші троє йшли пішки, а за ними, за дюжину кроків, поритою коліями дорогою повільно дибали коні. Але незабаром, не помітивши як, вони під’їхали до піших упритул. Том Семиструнець ішов повільно, бо любив на ходу перебирати струни ліри.

— Ви якісь пісні знаєте? — запитав він.— Я б залюбки з кимось поспівав, оце вже точно. Лимові ведмідь на вухо наступив, а наш хлопчина з луком знає тільки марші, причому всі вони по сто куплетів завдовжки.

— На марші ми й звичайні пісні співаємо,— м’яко мовив Ангай.

— Співи — це дурня,— сказала Арія.— Співи створюють шум. От вас ми почули здалеку. Могли б вас убити.

Том посміхнувся: мовляв, оце навряд чи.

— Померти з піснею на вустах — не найгірша доля.

— Якби тут були вовки, ми про це б знали,— буркнув Лим.— Або леви. Це наші ліси.

— Ви не знали, що ми тут,— мовив Гендрі.

— Хлопче, не будь такий певний,— сказав Том.— Іноді люди знають більше, ніж кажуть.

Пиріжок посовався в сідлі.

— Я знаю пісню про ведмедя,— сказав він.— Ну, принаймні початок.

Том пробігся пальцями по струнах.

— Ну, то поспіваймо, пиріжечку.

Закинувши голову, він заспівав:

Бурмило, був собі бурмило, бурмило!