Буря Мечів - Джордж Мартін
— Забирай Гендрі й коней за хату,— вирішила Арія. Частина стіни, досить велика, ще стояла, тож, може, за нею вдасться заховатися двом хлопцям і трьом коням. Якщо тільки коні не заіржуть і співунові не закортить обдивитися город.
— А ти?
— А я заховаюся за дерево. Він, певне, сам. Якщо він полізе до мене, я його вб’ю. Іди!
Пиріжок пішов, і Арія, кинувши моркву, висмикнула з-за плеча крадений меч. Піхви вона повісила за спину: довгий меч був розрахований на дорослого чоловіка, тож коли вона чіпляла його на пояс, він волочився по землі. «А який він важкий!» — подумала вона, шкодуючи за Голкою — як і щоразу, коли брала цей неповороткий клинок у руки. Але ж то був меч, а мечем можна вбити — і цього досить.
Легконога Арія перебігла до великої верби, яка росла поряд з вигином дороги, й під захистом довгого віття опустилася на одне коліно в траву й болото. «Давні боги,— молилася вона, а голос співуна все гучнішав,— ви, боги дерев, сховайте мене, щоб він пройшов мимо». Аж тут заіржав кінь, і пісня знагла урвалася. «Почув,— здогадалася Арія,— але він, може, сам-один, а якщо ні, може, він злякається нас так само, як ми боїмося його».
— Ти чув? — промовив чоловічий голос.— Здається мені, за стіною щось є.
— Ага,— озвався інший голос, нижчий.— Як гадаєш, Лучнику, що це може бути?
«Значить, двоє». Арія закусила губу. З того місця, де вона стояла навколішках, бачити їх вона не могла, адже заважала верба. Зате чула все.
— Ведмідь,— сказав третій голос. Чи знову перший?
— А ведмідь — це багато м’яса,— мовив низький голос.— І багато сала, особливо восени. Смачного, якщо добре приготовано.
— А може, і вовк. Або лев.
— Чотириногий, думаєш? Чи двоногий?
— Байдуже. Хіба ні?
— Твоя правда. Лучнику, а що ти з тими стрілами збираєшся робити?
— Та пущу кілька за ту стіну. Хай що там ховається, швиденько вискочить звідти, от побачиш.
— А що як там якийсь чоловік порядний заховався? Або жінка бідолашна з немовлям на грудях?
— Порядний чоловік вийшов би й показав обличчя. Тільки беззаконники чаяться й ховаються.
— Так і є! Ну ж бо, пускай стріли.
Арія стрибнула на ноги.
— Ні! — підкинула вона вгору меч. Чоловіків було троє, побачила вона. Всього троє. Сиріо легко здолав би більш ніж трьох, а їй, напевно, ще й Пиріжок з Гендрі можуть допомогти. От тільки вони — хлопці, а тут — чоловіки.
Та були ці чоловіки піші, брудні з дороги, заляпані болотом. Співця Арія впізнала з ліри, яку той пригортав до шкірянки, як мати пригортає немовля. Він був невеличкий на зріст, років п’ятдесятьох, з великим ротом, гострим носом і поріділим каштановим чубом. Вицвілий зелений костюм тут і там прикрашали старі шкіряні латки, на поясі чоловік мав цілу зв’язку метальних ножів, а за спиною — сокиру дроворуба.
Чоловік поряд з ним був на фут вищий, на вигляд — справжній солдат. Довгий меч і чингал звисали зі шкіряного пояса в заклепках, сорочка була обшита внапустку сталевими кільцями, а на голові сидів схожий на шишку півшолом. Чоловік мав погані зуби й густу каштанову бороду, але око привертав жовтий плащ із каптуром. Цупка і важка, місцями вимащена травою, а місцями — кров’ю, обтріпана по подолу та з латкою з оленячої шкіри на правому плечі, ця кирея надавала здорованю вигляду якогось величезного жовтого птаха.
Останнім з трійці був юнак — худющий, як його лук, тільки не такий високий. Рудочубий і веснянкуватий, вдягнений він був у брудний панцир, високі чоботи, шкіряні рукавички без пальців, а за спиною мав сагайдак. Стріли в ньому були оперені сірим гусячим пером, і шість із цих стріл, як невеличкий частокіл, стриміли перед ним із землі.
Троє чоловіків витріщилися на Арію, яка стояла на дорозі з мечем у руці. Тоді співець ліниво торкнув струну.
— Хлопче,— мовив він,— викинь меча, як не хочеш поранитися. Він завеликий для тебе, малий, та й не встигнеш ти до нас дотягнутися, як Ангай тебе трьома стрілами вже прошиє.
— Не прошиє,— сказала Арія,— і я — дівчинка.
— Гаразд,— уклонився співець.— Перепрошую.
— Ідіть собі далі. Просто йдіть геть, а ви собі співайте, щоб ми знали, де ви. Ідіть, облиште нас, і я вас не вб’ю.
Веснянкуватий лучник розреготався.
— Лиме, вона не вб’є нас, ти чув?
— Чув,— сказав Лим — кремезний солдат з низьким голосом.
— Дитинко,— мовив співець,— кидай меча, і ми тебе відведемо в безпечне місце, де ти щось зможеш кинути за драбину. У цих місцях водяться вовки, леви, ба й дещо гірше. Нема тут чого маленькій дівчинці швендяти самій.
— Вона не сама,— виїхав з-за стіни Гендрі, а за ним і Пиріжок, ведучи третього коня. В своїй кольчузі, з мечем у руці, Гендрі здавався майже дорослим — і небезпечним. А Пиріжок здавався... Пиріжком.— Робіть, як вона каже, й лишіться нас,— застеріг Гендрі.
— Двоє, троє,— порахував співець,— оце і все? А ще ж коні, чудові коні. Ви де їх поцупили?
— Це наші,— сторожко дивилася на чоловіків Арія. Співець відвертав увагу своїми теревенями, але остерігатися слід було лучника. Якщо він витягне з землі стрілу...
— Може, ви, як порядні чоловіки, назветеся? — поцікавився співець у хлопців.
— Я — Пиріжок,— одразу зізнався Пиріжок.
— Чудово,— чоловік посміхнувся.— Нечасто я зустрічаю хлопцям з таким смачним прізвиськом. А як називаються твої друзі — Баранячий Січеник й Жовторотик?
Гендрі нахмурився зі свого сідла.
— Чого це я маю вам своє ім’я називати? Ваших я щось не чув.
— Що ж, якщо так, то я — Том Семиструмець, але здебільшого мене кличуть Томом Семиструнцем, або ж Томом Сімкою. Оцей здоровий телепень з коричневими зубами — Лим, скорочено від Лимонного Плаща. Бачиш, плащ жовтий, а в Лима квасний характер. А оцей юнак зветься Ангаєм, або Лучником: це ми його так прозвали.
— А тепер кажіть, хто ви такі,— зажадав Лим низьким голосом, який
