Буря Мечів - Джордж Мартін
— А мені здавалося, що ви надаєте перевагу перинам.
— Я повний сюрпризів. Ви сердитеся на мене, що я вас занедбав після бою?
— Ви дуже нагадали мені моїх рідних.
— Це не тому, що я вас не люблю, мілорде. Просто я такий тонкосльозий, а у вас такий жахливий шрам...— він перебільшено стенув плечима.— Ваш бідолашний ніс...
Тиріон роздратовано потер шрам.
— Можливо, слід мені новий замовити — золотий. А який ніс запропонували б ви, Вейрисе? Як у вас, щоб винюхувати секрети? Чи сказати золотарю, що хочу ніс, як у батька? — посміхнувся він.— Мій шляхетний батечко так старанно працює, що я зовсім його не бачу. Скажіть-но мені, це правда, що він повертає в малу раду великого мейстра Пайсела?
— Так, мілорде.
— Чи маю я подякувати за це моїй любій сестричці?
Пайсел був сестриною креатурою; Тиріон позбавив його посади, бороди й гідності, а тоді кинув у чорну камеру.
— Аж ніяк, мілорде. Дякуйте архімейстрам Старгорода, які наполягали на поновленні Пайсела на тій підставі, що тільки конклав має право призначати чи знімати великого мейстра.
«Кляті дурні»,— подумав Тиріон.
— Здається, пригадую, що кат Мейгора Лютого зняв своєю сокирою цілих трьох.
— Теж правда,— мовив Вейрис.— А другий Ейгон згодував великого мейстра Джерардиса своєму дракону.
— На жаль, нема в мене дракона. Але, думаю, я міг би мокнути Пайсела в дикополум’я і підпалити. Так для Цитаделі було би краще?
— Ну, принаймні це б відповідало традиціям,— перекинув йому м’ячик євнух.— На щастя, мудрі голови переважили, конклав погодився з відставкою Пайсела й вирішив обрати його наступника. Належним чином розглянувши кандидатури мейстра Терквіна, шевцевого сина, і мейстра Ерека, байстрюка лицаря-бурлаки, й таким чином засвідчивши, що в їхньому ордені здібності важать більше за походження, конклав саме збирався послати нам мейстра Ґормона, Тайрела з Небосаду. Коли я сказав про це вашому лорду-батькові, він діяв блискавично.
Конклав, як відомо було Тиріону, засідає в Старгороді за зачиненими дверима, і всі дискусії вважаються таємними. Отож, у Вейриса є пташечки і в Цитаделі теж.
— Зрозуміло. Тож батько вирішив прищипнути пуп’янок, поки він не розквітнув,— Тиріон не стримав сміху.— Пайсел — жаба. Але ж краще ланістерівська жаба, ніж тайрелівська, так?
— Великий мейстер Пайсел завжди був добрим другом вашого дому,— солодко мовив Вейрис.— Можливо, вас утішить, що й сера Бороса Блаунта поновлюють.
Серсі забрала в сера Бороса білий плащ, бо той не згодився помирати за королевича Томена, коли Брон захопив хлопця на дорозі Розбі. Борос аж ніяк не був Тиріоновим другом, але після цього він, швидше за все, зненавидів Серсі. «Це вже щось».
— Блаунт — хвальковитий боягуз,— приязно мовив Тиріон.
— Справді? Отакої! Але ж лицарі королівської варти зазвичай служать до самої смерті. Можливо, в майбутньому сер Борос виявить хоробрість. І, без сумніву, лишатиметься вірним і відданим.
— Моєму батькові,— з притиском сказав Тиріон.
— Якщо вже ми заговорили про королівську варту... я тут подумав, чи не пов’язаний цей ваш приємно несподіваний візит з полеглим побратимом сера Бороса — доблесним сером Мандоном Муром? — євнух погладив напудрену щоку.— Щось останнім часом ним дуже зацікавився отой ваш Брон.
Брон назбирав про сера Мандона все, що зміг, але Вейрис, без сумніву, знає набагато більше... якщо згодиться поділитися.
— Схоже, в нього зовсім не було друзів,— обережно мовив Тиріон.
— Сумно,— зронив Вейрис,— дуже сумно. Якщо трохи поперекидати каміння у Видолі, можна було б і відшукати якихось родичів... це ж лорд Арин привіз його на Королівський Причал, а Роберт одягнув на нього білий плащ, але жоден з цих двох, боюся, не любив його. Та й простолюд не вітає таких, як він, на турнірах, незважаючи на всю його незаперечну відвагу. Що там: навіть побратими з королівської варти так до нього й не прихилилися. Подейкують, сер Баристан якось сказав, що в цього лицаря замість друга — меч, а замість життя — обов’язок... але, знаєте, я не думаю, що з вуст Селмі це звучало як похвала. Дивно, якщо так подумати, ні? Адже саме такі якості нам і потрібні в королівській варті — так би мовити, щоб вояки жили не для себе, а для короля. В такому світлі наш хоробрий сер Мандон — ідеальний білий лицар. Та й помер він, як і належить лицарю королівської варти, з мечем у руці, захищаючи особу королівської крові,— євнух, кинувши Тиріону слизьку посмішку, пильно поглянув на нього.
«Ви хотіли сказати, намагаючись убити особу королівської крові». Тиріон не був певен, наскільки більше знає Вейрис, ніж каже. Нічого нового він не почув: Брон доповідав те саме. А Тиріону потрібен був зв’язок з Серсі — знак, що сер Мандон був сестриним найманцем. «Далеко не завжди ми отримуємо бажане»,— гірко подумав він, і це йому нагадало...
— Я прийшов сюди не через сера Мандона.
— Та певна річ,— євнух перетнув кімнату й підійшов до карафи з водою.— Вам чогось запропонувати, мілорде? — запитав він, наповнюючи кухлик.
— Так. Але не води,— Тиріон згорнув руки на грудях.— Приведіть мені Шей.
— Хіба це мудро, мілорде? — Вейрис зробив ковток.— Така мила дитина! Шкода буде, якщо ваш батько її повісить.
Тиріона не здивувало, що Вейрис усе знає.
— Ні, не мудро, ба навіть це чиста дурість. Хочу востаннє поглянути на неї, перш ніж відішлю її геть. Бо я не витримаю, якщо вона буде так близько.
— Розумію.
«Звідки тобі?» Тиріон бачив її вчора: вона піднімалася гвинтовими сходами з цебром води. Коли вона торкнулася Тиріонової руки й усміхнулася до нього, в нього в животі все скрутилось у вузол. Вони пройшли за кілька дюймів одне від одного — він спускався, вона піднімалася,— так близько, що він занюхав свіжий аромат її волосся. «Мілорде»,— привіталася вона, присівши в реверансі, і йому закортіло схопити її і поцілувати просто там, але він лише коротко кивнув і покульгав далі.
— Я бачив її кілька разів,— сказав він до Вейриса,— але не наважувався заговорити. Підозрюю, за мною стежать всюди.
— І мудро чините, що підозрюєте, добрий лорде.
— А хто? — схилив він голову набік.
— Кетлблек постійно звітує вашій любій сестрі.
— Як подумаю, скільки грошей я заплатив цим клятим... Як гадаєте, є шанс, що трохи більше золота — і їх ще можна перекупити
