Буря Мечів - Джордж Мартін

— З заходу повернувся король Роб, міледі,— сказав лицар,— і наказує вам прибути до нього у велику залу.

Цієї миті вона чекала з надією і острахом. «Скількох синів я втратила — двох чи трьох?» Скоро вона це дізнається.

Коли вони увійшли, в залі було людно. Всі очі були звернені до помосту, але Кетлін упізнавала присутніх і зі спини: он заплатана кольчуга леді Мормонт; Великий Джон з сином на голову вищі за всіх присутніх; сивий, аж білий, лорд Джейсон Малістер тримає на зігнутій руці крилатий шолом; Тайтос Блеквуд у своєму пишному плащі з воронячого пір’я... «Половина з них вимагатиме мене повісити. Друга половина відводитиме очі». В неї з’явилося неприємне відчуття, що когось бракує.

На помості стояв Роб. «Він уже не хлопчик,— з болем усвідомила Кетлін.— Йому шістнадцять, дорослий чоловік. Тільки погляньте на нього!» Війна стерла м’якість з його обличчя, тепер воно тверде й худорляве. Бороду він зголив, але необрізане золотисто-каштанове волосся спадало на плечі. Від нещодавніх дощів кольчуга на ньому поіржавіла й лишала на білому плащі та сюрко коричневі плями. А може, це плями крові. На голові в нього красувалася корона з бронзи й заліза, з зубцями у вигляді мечів. «Він уже звик до неї. Він носить її, як король».

Під заповненим людьми помостом стояв Едмур, скромно опустивши голову, а Роб вихваляв його перемоги:

— ...загинули при Камінному Млині, ніколи не будуть забуті. Не дивно, що лорд Тайвін побіг воювати зі Станісом. Трохи скуштував і північан, і річкових лордів...

Тут зачувся сміх і схвальні вигуки, але Роб, піднісши руку, закликав усіх до тиші.

— Але не обманюйтеся. Ланістери повернуться, й доведеться дати ще багато боїв, поки наше королівство буде в безпеці.

— Король на Півночі! — заревів Великий Джон, підкинувши в повітря кулака. Річкові лорди відповіли вигуками «Король Тризуба!». У залі загримотіло від гуркоту кулаків і тупотіння ніг.

У цьому безладі лише кількоро зауважили Кетлін і сера Дезмонда, але вони одразу почали штовхати ліктями своїх сусідів, тож дуже швидко навколо запала тиша. Кетлін, тримаючи високо голову, ігнорувала погляди. Хай думають, що заманеться. Важитиме тільки Робове рішення.

Побачивши на помості вугласте обличчя сера Бриндена Таллі, Кетлін підбадьорилася. За зброєносця в Роба був якийсь хлопчина, якого вона не знала. Позаду стояв юний лицар у сюрко піщаного кольору, розшитому черепашками, і ще один — старший — з трьома чорними перчанками на шафранного кольору стрічці, яка перерізала срібно-зелене смугасте поле. Між ними стояла літня леді з гарненькою панною — певно, дочкою. Була тут і ще одна дівчина — Сансиного віку. Черепашки — це герб якогось маломожного дому, знала Кетлін; герб старшого чоловіка вона не впізнала зовсім. «Полонені?» Для чого Робу виводити бранців на поміст?

Атерайдис Вейн постукав ціпком по підлозі, а сер Дезмонд повів Кетлін уперед. «Якщо Роб дивитиметься на мене, як Едмур, не знаю, що я зроблю». Але їй здалося, що в синових очах вона бачить не злість, а щось інше... може, тривогу? Ні, це безглуздо. Чого йому боятися? Він-бо Юний Вовк, король Тризуба й Півночі.

Перший її привітав дядько. Серу Бриндену, чорному пстругові, як завжди, байдуже було до того, що подумають інші. Зістрибнувши з помосту, він міцно пригорнув Кетлін. Коли він вигукнув: «Як приємно бачити тебе вдома, Кет»,— вона заледве стримала почуття.

— І тебе,— прошепотіла вона.

— Мамо!

Кетлін звела погляд на свого рослявого сина-короля.

— Ваша світлосте, я молилася за ваше безпечне повернення. Я чула, вас поранили.

— Під час штурму Стрімчака мені в руку поцілила стріла,— сказав він.— Але все добре загоїлося. Догляд за мною був найкращий.

— Боги милостиві,— сказала Кетлін і глибоко вдихнула. «Кажи. Цього не уникнути».— Вам уже, певно, доповіли, що я зробила. Вам повідомили мої причини?

— Це через дівчат.

— У мене було п’ятеро дітей. Лишилося тільки троє.

— Ох, міледі,— повз Великого Джона, мов похмурий привид, проштовхнувся лорд Рикард Карстарк у своїй чорній кольчузі, з довгою обскубаною бородою, з запалими щоками на холодному вузькому обличчі.— А в мене з трьох синів лишився один. Ви вкрали в мене помсту!

Кетлін спокійно обернулася до нього.

— Лорде Рикарде, смерть Царевбивці не повернула б вам дітей. А от за його життя можна купити життя моїх.

Лорда це не задовольнило.

— Джеймі Ланістер пошив вас у дурні. Ви купили лантух порожніх слів, не більше. Мій Торен і мій Едард заслуговували від вас на краще.

— Припиніть, Карстарку,— прогуркотів Великий Джон, схрестивши на грудях велетенські руки.— Це материнське божевілля. Жінки всі такі.

— Материнське божевілля? — накинувся лорд Карстарк на лорда Амбера.— А я це називаю зрадою!

— Досить,— зронив Роб, і в цю мить він більше нагадував Брандона, ніж власного батька.— Ніхто в моїй присутності не називатиме леді Вічнозиму зрадницею, лорде Рикарде.

Коли він обернувся до Кетлін, голос його пом’якшав:

— Якби в мене з’явилася можливість повернути Царевбивцю в ланцях, я б це зробив. Ви звільнили його без мого відома й погодження... але зробили це, я знаю, з любові. Заради Арії і Санси, з горя через Брана й Рикона. Любов не завжди ходить у парі з мудрістю, ось що я затямив. Вона іноді підштовхує нас до страшенних дурниць, але ми слухаємося свого серця... хай куди воно нас веде. Чи не так, мамо?

«Чи саме це спонукало мене?»

— Якщо серце моє вчинило дурницю, я радо постараюся загладити провину і перед лордом Карстарком, і перед вами.

Обличчя лорда Рикарда лишалося невблаганним.

— А ваші зусилля зігріють Торена й Едарда в холодних могилах, куди вклав їх Царевбивця?

Протиснувшись між Великим Джоном і Мейдж Мормонт, він вийшов із зали.

Роб і не ворухнувся, щоб зупинити його.

— Пробачте його, мамо.

— Якщо ви пробачите мене.

— Я вже пробачив. Я знаю, як це: любити так палко, що більше ні про що інше й думати не можеш.

— Дякую,— уклонилася Кетлін. «Принаймні цю дитину я не втратила».

— Треба поговорити,— провадив Роб.— З вами й з моїми дядьками. Про це і про... всяке інше. Стюарде, оголошуйте кінець прийому.

Атерайдис Вейн, грюкнувши ціпком по підлозі, дозволив усім розходитись, і річкові лорди з північанами водночас рушили до дверей. І лише тоді Кетлін збагнула, кого бракує. «Вовк. Вовка немає! Де Сіровій?» Вона знала, що деривовк повернувся з Робом, адже чула валування собак, але в залі