Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

Веда сиділа з ногами на ліжку і відчайдушно писала в блокноті слова, складала їх у невигадливі рими,  тільки б не думати про те, що на неї може невдовзі чекати.

Відчуття безвиході викликало огиду. Веда не звикла бути настільки безпорадною. Раніше вона завжди стрибала чи не на вершині світу, хай і за широкою спиною Гната. Він умів залагоджувати  любі непорозуміння. А що ж тепер? Тепер треба все вирішувати самостійно, розраховуючи тільки на власний розум і інтуїцію, тому що  та хвалена  сила, яка ось-ось мала прорізатися, згідно з вампірськими пророцтвами, ну ніяк не хотіла проявляти себе.            

Веда не знала, на що здатні вампіри. Найімовірніше, насильство для них – цілком звичний спосіб домогтися бажаного.

Але Х'ярго був з нею ввічливий, навіть терплячий... То може вибрати  Х'ярго та домовитися?  Але хто знає, як він поведеться, коли зрозуміє, що переміг? Може, саме на це і розраховує… Швидко ж він прийшов до тями після семисотлітнього сну!

З відчинених вікон лилося м'яке, приглушене світло полудня, пахло молодою зеленню. Травень дихав сонцем та спокоєм. Веду ніскільки не здивувало те, що в світі вампірів теж панує травень, як і світі людей.

Вона поклала блокнот у бокову кишеню штанів і підійшла до вікна. А якщо вибратися назовні та піти? Тільки  ось куди?

До того ж у неї не було впевненості, що будинок не охороняється злісними привидами чи триголовими пацюками. Якщо вампіри зрозуміють, що вона плекає надію втекти, то запруть її в якомусь підвалі разом з гниючим трупом заради морального пригнічення, і тоді –  все дарма!

Ні, втечу потрібно планувати так, щоб напевно!

Веда затято потерла долоні, намагаючись викликати відчуття жару в них. Їй згадалося, як загомоніли, затремтіли дерева там, на галявині, коли її опанував напад непідробного гніву. Тільки це була некерована реакція, яка може повернутися, а може – і ні. І її бажання тут ні до чого.

– Кава для королеви…

Веда здригнулася і різко обернувшись, здивовано втупилася очима  у Гаяла, що стояв у дверях.

– Чи не хоче королева пообідати? – знову запитав він.

– Ні, не знаю… Поки що вип'ю кави… може, якийсь бутерброд…

– Прошу до їдальні! – Гаял зробив широкий жест рукою, пропускаючи Веду вперед.

– Сподіваюся там немає щурів, павуків чи трупних плям на стінах, – пробурмотіла Веда.

– Прибрався спеціально заради тебе! – широко посміхнувся Гаял.

Стіни їдальні покривали мох і цвіль, під стелею висіли лахміття павутиння, і пронизливо, істерично дзижчали мухи, що заплуталися в ній. Але просторий дерев'яний стіл прямо-таки виблискував чистотою, а в повітрі розтікався одуряючий аромат ванілі та свіжозвареної кави.

– Прошу!

Гаял послужливо відсунув стілець із чорного дерева: важкий, з високою різьбленою спинкою, прикрашеною черепами – не стілець, а цілий трон, який добре виглядав би в замку якогось темного і злого володаря.

Веда скривилася, але сіла.

На столі перед нею стояла невелика чашка червоного кольору, на золотому блюді, лежали маленькі булочки, посипані зверху шоколадом і бутерброд із зеленню.

– Як у найкращих ресторанах! – похмуро посміхнулася Веда.

Вона взяла в руки чашку і рішуче зробила ковток.

Гаял став трохи осторонь, спершись спиною на   стіну.

– Вампіри можуть змусити мене? – запитала вона після третього ковтка, оглядаючи його ладну постать, що зовсім не підходила до негарного, бляклого обличчя.

– Боїшся? – запитанням на запитання відповів той.

– Я мала інші плани на життя. І чесно кажучи,  не дуже хочу їх міняти.

– Ніхто не здатний вплинути на те, що неминуче…

– Думаю, вампірам слід більше думати про наслідки. Коли моя сила повернеться, комусь дуже не поздоровитись. Можна примусити до близькості, але не до кохання.

– Я зміг би тобі сподобатися? – раптом запитав Гаял з повільною усмішкою, намагаючись надати своєму некрасивому обличчю якомога більше чарівності.

– І ти туди ж! – пирхнула Веда.

– Звісно, зовні я не такий гарний, як Х'ярго чи ще хтось, але в іншому, можеш повірити – не гірше…

– Справа не в Х'ярго! – Веда вискочила з-за столу, ледь не перекинувши чашку з кавою і метнулася кудись, сама не розуміючи, куди, потім зупинилася: здивована, приголомшена.

– А в чому? – холодно поцікавився Гаял.

– Виходить, ти – особа зацікавлена! Отже, я не можу залишатися у твоєму домі! Відвези мене до… Дорліс, –  попрохала  Веда, не в силах впоратися з тремтінням в голосі.

– Та заспокойся вже!  Я просто запитав. Не відповідай, якщо не бажаєш! За смутних часів кожен думає про себе, тільки й усього… Не розумію причини твоєї паніки.

Веда швидко провела рукою по лобі, струшуючи краплі раптового поту. А й справді, що на неї найшло? Ще кілька днів тому подібне питання потішило б її  –  і тільки!

– Напевно… У мене нерви здають… – пробурмотіла Веда, – вліз би ти в таку халепу… У чужому світі, один, розгублений…