Напівдикий - Саллі Грін

Габріель каже:

— Знаєш, якщо ми вступимо в Альянс, то нам ще пощастить, якщо закінчимо життя в чомусь такому, — киває головою на могилу. — Бо якщо попадемося, то нас різатимуть на дрібні шматочки, і я навіть не хочу уявляти, що з тими шматочками робитимуть, — штрикає лопатою землю й додає: — Сподіваюся, що закінчу життя бодай у могилі. Моя сестра й того не має…

Я киваю.

— Коли сидів у клітці, то завжди знав, що будь-якої миті мене можуть убити. Якби впіймали мого батька, я точно не мав би шансів вижити. Думав, що мене закопають десь біля тієї клітки. І навіть не мріяв про те, що матиму могилу, плакальників і всяке інше. А тепер, якщо мене впіймають, катуватимуть і… ну тобто, якщо таке станеться, якщо я саме так помру, то значить так і мало бути. Я цього не хочу і зроблю все, щоб цьому запобігти, але подивімося правді в очі: у моєму житті ніколи не буде спокою та гармонії. Я можу куди завгодно тікати, але раніше чи пізніше по мене все одно прийдуть, Габріелю. Незалежно від того, вступлю я в Альянс, чи ні. І ти це знаєш… Я мрію про спокійне життя біля річки, але воно мені не світить, принаймні доки живі Соул і Волленд, а у світі є Ловці. Я завжди озиратимуся через плече, але так чи інакше Ловці мене впіймають… Мушу битися в строю Альянсу й сподіватися, що коли все закінчиться, я житиму так, як мрію. Без переслідувань, за межами клітки. Я хотів би прожити так бодай один-однісінький день. Знаючи, що ніхто за мною не женеться. Ніхто не полює за мною. Насолодитися цим днем. Але спершу на мене чекає бій.

— Він буде лютий, Натане. Цей бій.

— Меркурія колись сказала мені, що я народжений убивати. Напевно, вона не передбачала власної смерті від моїх рук. Але я починаю думати, що вона мала рацію. Саме це мені судилося. Саме тому я тут.

Габріель хитає головою.

— Нікому не судилося вбивати. І тобі теж.

— А ти? Що ти робитимеш?

— Якщо ти підеш у бій, я теж битимуся.

— Якщо ти в це не віриш, Габріелю, то краще не чини так.

— Я не можу без тебе, Натане. Я хотів залишити тебе у цій могилі й піти геть, але не зміг. Я не можу відійти від тебе бодай на десять кроків, бо мені стає боляче. Я ціную, мов скарб, кожнісіньку секунду, коли ми разом. Кожну секунду. Ти навіть уявити собі не можеш… — він дивиться собі під ноги, а потім просто мені в очі. — Я назавжди залишуся твоїм другом. Допомагатиму тобі кожним своїм подихом. Буду з тобою. Я люблю тебе, Натане. Я полюбив тебе того самого дня, коли зустрів, і з кожним днем люблю дедалі більше.

Не тямлю, що мені казати.

— Але це не означає, ніби я вважаю, що ти все робиш правильно. Альянсу ти цікавий тільки тим, скількох людей зумієш убити. І, гадаю, вб’єш ти їх чимало. А щодо дівчини, яку ти, за твоїми ж словами, любиш, і яка не знає про тебе найголовнішого, бо ти боїшся їй сказати правду… Ну, я так собі думаю, що ти недаремно цього боїшся, адже вона тебе не зрозуміє, просто не зможе. І чим більше ти вбиватимеш і чим більше вона пізнаватиме інший твій бік… — він знизує плечима. — Думаю, врешті-решт вона почне тебе жахатися.

Сподіваюся, що Габріель уже закінчив, але він додає:

— А я любитиму тебе завжди. Навіть коли мене поховають у чомусь такому… — киває на могилу. — Я все одно тебе любитиму. Вічно.

Габріель іде у бункер, а я стою під дощем, який змиває бруд з мого одягу.

Феїрборн мій

Ми всі опинилися на кухні в пошуках їжі й тепла. Габріель знову нормально зі мною розмовляє, хоч Анналіза поряд, проте між собою вони не перемовилися ще й словом. Анналіза вперше зустріла Габріеля у Женеві й відразу відчула, що він її недолюблює. Я розповів їй про його почуття до мене, і вона здивувалась, але сказала:

— А я думала, що він зненавидів мене через те, що я Біла відьма. Принаймні тепер я трохи краще розумію ситуацію.

Я не сказав їй, що Габріель не довіряє їй і вважає, що вона мене зрадить.

На кухні є плита, десь така, як була у хатині Селії в Шотландії, і я сиджу біля неї, а мої чоботи підперті до плити й сушаться. Мокрий одяг парує. Кухня доволі дивна. Тут немає ні холодильника, ні морозилки, ні, звісно ж, мікрохвильовки, зате в коморі є щедрий запас харчів. Там стоять різні бляшанки, горщики й баночки. Три кусні шинки, в’язанки цибулі й часнику, лантух з картоплею і круглі сири на поличках. А ще Несбіт знайшов чималі запаси вина.

— Завтра вранці поховаємо Меркурію й Перс. Удосвіта, — сповіщає Ван.

— А потім? Що ти збираєшся робити? — запитує в неї Габріель.

Ван дивиться на мене й каже:

— Через чотири дні має відбутися зустріч з лідерами Білих повстанців у Базелі. Я вирушаю туди. І хотіла б, Натане, щоб ти поїхав зі мною, якщо до нас долучаєшся.

— Я уже казав, що долучаюся, і не змінив свого рішення. А ти обіцяла віддати мені Феїрборн.

— Так, обіцяла. І сподівалася, що ти хочеш якнайшвидше його отримати, — Ван витягає з куртки портсигар і продовжує: — Несбіте, прошу повернути Натану Феїрборн.

Несбіт дістає ножа зі шкіряної сумки, що стоїть біля ніг Ван. Тримає його в руках, розглядає. Я знаю, що він не збирається просто так віддавати його мені, для Несбіта це було б занадто банально. Він дивиться на мене, посміхається, тоді простягає ножа Габріелю.

— Хочеш його мати, Габбі?

Габріель заперечно хитає головою.

— Та чого ти. Бери. Бери ножа і штрикни мене.

Тепер уже Габріель усміхається.

— Спокуслива пропозиція, — простягає руку, тоді раптом вагається і боязко дивиться на мене. — Ти вже його випробовував?

Киваю.

— Двічі. Одного разу на собі, а другого — на Джессіці. Й обидва рази у мене було таке відчуття, ніби цей ніж живе своїм окремим життям. Має власну душу. Він жадав різати й колоти все, що завгодно.

Несбіт і далі, шкірячись, простягає ножа Габріелю.

Кажу:

— Прошу тебе, Габріелю, штрикни його, щоб менше шкірився. Зробиш нам усім послугу.

Габріель бере в руки Феїрборн. Лівою тримає піхви, а правою — руків’я. Пробує витягти ножа. Виглядає дивно, майже комічно: Габріель спочатку легенько