Напівдикий - Саллі Грін

— Я тут, усе буде добре, ти довго спала, не треба квапитися… Вона місяцями спала, але це її, здається, виснажило. Її тіло занадто худе, з-під шкіри випинаються кості, і тепер, коли вона прокинулася, видно, яке зморене в неї обличчя. Анналіза виглядає кволіше й хворобливіше, ніж тоді, коли спала.

Ми лежимо разом, я пригортаю її до себе, щоб зігріти. Вона запитує:

— Ти щось курив?

— Так. Ми поділилися сигаретою. Але там був не тютюн, а щось інше.

Вона нічого не відповідає. Я вже думаю, що вона знову заснула, і тоді Анналіза промовляє:

— Натане…

— Так?

— Дякую тобі.

І засинає.

Набираючись сил

Анналіза спить у моїх обіймах. Ми лежимо вже не одну годину, і це добре. Це те, за що я боровся і чого чекав. Хоч не можна сказати, що все ідеально. Анналіза страшенно худа й ослаблена.

Чутно стук у двері. Не хочу рухатися, щоб не розбудити Анналізу. Вона тулиться обличчям до моїх грудей, а її чоло вже тепле. Мені гаряче. Я аж зіпрів.

Відчиняються двері, й мене обвіває крижаний вітер. Але це не Меркурія.

— Як там вона? — Габріель каже це майже чемним голосом. Він стоїть у дверях до спальні. Має роздратований вигляд.

— Спить. Вона ослабла. Дуже ослабла. Думаю, що їй бракує їжі. І пиття. Так мені здається, — намагаюся дотримуватися ділового тону, ніби обговорюю якусь медичну проблему, а не стан дівчини в моїх обіймах.

Тиша. Довга тиша.

Потім Габріель іде геть зі словами:

— Скажу Несбіту, щоб він про це подбав.

Я хочу подякувати йому, але це ще більше його роздратувало б, та він і так уже пішов.

Анналіза все ще спить.

Невдовзі з’являється з Несбіт з мискою в руках.

— Суп. З деякими стимулюючими складниками від Ван, — він ставить миску перед ліжком. — Габріель чомусь має паршивий настрій. Не можу второпати, шо з ним; як-не-як, ми ж ту дівку врятували.

Я запитую в нього:

— Котра зараз година?

— Не маю поняття. А шо таке?

— Мабуть, уже стемніло, але я почуваюся добре.

— А, ти про це. Так, уже ніч. Ван каже, шо Меркурія зачарувала бункер. Шоб він був придатніший для житла. Вражаючі чари. Ван навіть не знає, як це робиться.

Тепер пригадую. Меркурія зачарувала схожим закляттям і той котедж у Швейцарії.

Після того, як Несбіт іде геть, я обережненько буджу Анналізу. Вона розплющує очі й каже:

— Я якась запаморочена. Дивно себе почуваю.

— Ти місяцями була під дією чарів, — не кажу, що вона цілком зачахла, але, по-моєму, відбулося саме це.

— Місяцями?

— Два місяці.

— Ого, нічого собі поспала, — вона сідає й роззирається. — Де це ми?

— У Меркуріїній оселі, у Норвегії.

— А де Меркурія?

— Вона померла.

Анналіза на кілька секунд замислюється, а тоді каже:

— То ми тепер у безпеці?

— Ага, приблизно так само, як і будь-де, — подаю їй миску. — Тобі це треба з’їсти.

— А як ти мене знайшов? Що сталося з Меркурією? Розкажи про все, що відбувалося, поки я спала.

— Розкажу, якщо їстимеш.

— Гаразд. Я зголодніла.

Годую її супом. Вона сьорбає малесенькими ковточками, а я розповідаю, і ось нарешті миска спорожніла, а я вже переповів їй усе, навіть про свій Дар, навіть про те, як убивав Ловців, і про те, як убив Провідницю. Вона ставить кілька запитань, але небагато. Здебільшого мовчить, всотуючи інформацію. Запитує про Альянс і каже, що це звучить цікаво. А ще вона розпитує про мій Дар, і я намагаюся їй пояснити, хоч це нелегко, і врешті-решт я просто кажу, що зі мною відбуваються трансформації. Вона наполягає на тому, що вбивство Ловців для власного захисту — річ цілком зрозуміла, проте нічого не говорить з приводу Провідниці, лише зауважує:

— Якби не ти, я б тут померла.

Отже, я все їй розповів. Хоча, звичайно, не все.

Я не сказав їй, що один із тих Ловців, яких я вбив, був її братом, і що я вбив його, роздерши йому горло. Не згадав про те, що знаю смак його крові. Взагалі про кров не згадував. І не сказав їй, що у звірячій подобі хочу пожирати інших тварин, таких як сарни, лисиці та щури.

Не сказав їй, що мені подобається бути звіром.

І тим паче не сказав їй, що кілька годин тому я цілувався з Габріелем.

Але я знаю, що зараз ще не час для цього. Анналіза мало не померла. Вона й досі почуває себе недобре, а мені просто хочеться насолодитися тим, що ми разом.

Анналіза дивиться на мене й запитує:

— Що сталося?

Хитаю головою.

— Нічого. Просто хвилююся за тебе. Твоє серце постійно зупинялося.

— Але зараз мені вже трохи краще. Хочу побачити, чи зможу ходити…

Підводжуся перший, Анналіза спускає з ліжка ноги, встає й починає хитатися.

— Нічого собі! Знову голова обертом..

Я хапаю її й вона тулиться до мене.

— Але все добре, коли ти поруч.

Вона спирається на мене, а я її підтримую. Вона крихка, наче скло. Намагаюся занадто сильно її не стискати, пам’ятаючи про її ребра.

— Тобі боляче? — запитую.

Вона хитає головою.

— Хіба трішечки, — каже і кривиться від болю, коли торкаюся до її грудної клітки. — Зате я жива. І пробудилася, — вона усміхається мені. — І вже почалося зцілення. Я відчуваю це.

Торкається рукою моєї щоки.

— Ти врятував мене, Натане. Шукав мене й ризикував заради мене життям. Ти мій принц, який прийшов мені на порятунок.

— Ніякий я не принц.

Анналіза нахиляється до мене й цілує в губи.

— Хто б ти не був, я тобі вдячна, — відходить на крок і дивиться на мене. — Ти виглядаєш втомленим.

— Виявляється, рятувати людей від лихих відьом — це виснажливо.

— Тепер уже тобі треба відпочити, — вона озирається. — Ой, дивися. Ліжко! Дуже доречно, — і тягне мене до нього, приказуючи: — Ходімо сюди разом.

Я дозволяю їй підвести мене до ліжка, вона лягає на нього, а я лягаю біля неї. Анналіза так приємно пахне. Навіть проспавши стільки часу, вона пахне свіжістю і самою собою.

Каже:

— Ти справді мій принц, мій герой. Більше ніхто у світі не зміг би зробити те, що зробив ти. Навіть ніхто з моєї родини. Та що там казати по мою родину… А ти, той, кого всі називали лихим… ти ризикнув життям, аби врятувати мене.

Вона пригортає мене. Я заплющую очі. Так добре лежати біля неї, вона така тепла