Непрохані - Майкл Маршалл Сміт
— Ти почув, як їм дзвониш?
— Саме так. Я кинув слухавку і набрав номер знову — хотів перевірити свій здогад. Відступив від дверей на кілька кроків — так, дійсно десь у будинку дзвонив телефон. Він дзвонив і дзвонив… а потім я пішов геть і полетів додому.
Він підняв руки, показуючи, що закінчив свою оповідь — і тепер чекає чогось від мене. Я не дуже розумів, чого саме.
— Ти відтоді з ними контактував?
— І неодноразово. У Чикаго ми вели справи як завжди. Треба було закінчити зі спадком Кренфілда, зовсім трохи лишалося.
— Ти говорив про свою поїздку Бернелу чи Літтону?
— Ні,— похитав він головою. — Я просто не зміг сформулювати питання. Агов, чуваче, а як так вийшло, що твоя контора — то занедбана будівля? Я намагався розказати одному зі старших партнерів, але той мало не пальці у вуха собі встромив, щоб нічого не знати. Ніхто не хотів слухати про нові чудеса навколо Кренфілдової справи.
Як я їх розумів!
— Люди знімають дешеве приміщення. Звичайна справа.
— Джеку… от уяви, що ти зібрався вмирати і хочеш владнати свої справи перед тим. Ти станеш довіряти їх юристові, який працює в собачій будці? Маючи кількасот зароблених мільйонів і все життя співпрацюючи з суперпрестижною юридичною фірмою у Чикаго?
— Не думаю. А ти впевнений, що твій інтерес у цій справі ніяк не пов’язаний з бажанням урятувати свої статки за рахунок стариганевого спадку?
— Та пішов ти, Джеку.
— Ґері, просто скажи, що саме ти від мене хочеш почути.
Фішер показав на щось з іншого боку перехрестя, трохи далі на північ.
Простеживши за його жестом, я побачив низку пошарпаних будівель. Подертий плакат повідомляв, що ми в районі Беллтаун. Біля кав’ярні на розі сиділо двійко дуже зморених персонажів, схожих на вуличних злочинців. Далі виднілася крамниця, що наче намагалася зійти за книгарню, та насправді в ній точно торгували порнографією, ба й наркотою.
Ще далі виднілася брудно-брунаста будівля з затуленими картонними щитами вікнами. Над вітриною на нижньому поверсі виднілася облущена вивіска, де білим по чорному було написано «Людина-біб». Ліворуч від довгого прямокутника вітрини були непримітні двері металевого кольору. Я витяг Фішерів конверт і дістав перше фото, хоча й не потребував звірятися з ним, щоб упізнати двері, на тлі яких стояла Емі.
На якусь мить мені здалося, що вона й нині там — стоїть, ледь обернувши голову в мій бік, ніби поглядає на мене, і видається геть незнайомою.
Розділ 20Я рушив на той бік вулиці, заледве звернувши увагу на вантажівку, що просвистіла повз. Діставшись тротуару, я розвернувся на південь і звірив побачене з другим фото. Так, це був той самий краєвид.
— Так, — кивнув Фішер, підходячи до мене. — Я стояв якраз на сусідньому розі.
Я підійшов до вітрини і спробував зазирнути всередину, але картонки було приладнано на совість. Далі спробував штовхнути двері — не піддалися. Двері були великі, важкі, оздоблені заклепками з усіх боків і щільно прилягали до лутки. Численні прошарки фарби додавали їм неприступності. Придивившись до клямки, я побачив, що коло замкової щілини є скабки блискучого металу. Ці двері нещодавно відчиняли.
Відступивши на кілька кроків, я знову роззирнувся навсібіч. Двері були чудово видимі з відстані у двадцять п’ять метрів з будь-якої точки навколо. Загалом будівля мала грубо-монументальний вигляд, властивий спорудам початку століття, які ніби обіцяли простояти отак солідно і надійно цілу вічність. Кожен поверх мав по три великі вікна. На другому й третьому скло частково побили, і натомість у вікна було вставлено картонні щити. На четвертому поверсі шибка вціліла, і в ній відбивалися хмари — тобто світло всередині не горіло. На вершечку водостічної труби праворуч було видно уламки скла й росло невеличке деревце.
Відірвавшись від споглядання височини, я помітив, що кримінальні елементи біля кав’ярні наче нами зацікавились. Я рушив до них, Фішер — за мною.
Обидва чоловіки були вбрані у поношені кофти з каптурами, брудні сині джинси — і дуже нові кросівки. Риси облич були начебто різні, проте самі обличчя чомусь здавалися цілком ідентичними. Обшарпаний металевий столик, за яким вони сиділи, був порожній. Один з чоловіків ліниво мені всміхнувся.
— Чую запах, — мовив він. — Чуєш запах?
— Запахло смаженим, — кивнув другий.
— Старий жарт, — прокоментував я. — Середньовічний прямо. То ви одне одного нанюхали, бо особисто мені аж сюди тхне. Як піде дощ, постійте трохи надворі.
Посмішка першого згасла.
— Шо тобі треба?
— Отой будинок, біля якого я зупинявся. Що ви про нього знаєте? Хтось заходив у нього, виходив звідти?
Вони захитали головами, ніби хтось одночасно смикнув за нитки.
— Ага, — кивнув я. — Хріна лисого ви знаєте. Ви, бачу, нетутешні. Мабуть, щойно з Парижа за студентським обміном. Прилетіли й одразу в кав’ярню, круасаном похрумтіти з