Непрохані - Майкл Маршалл Сміт
Я тут був завжди.
Довго-довго не було нічого, окрім дерев.
Потім прийшли загарбники, Зламали двері та вдерлися всередину, ніби й знати не знали, що тут уже хтось живе. Розкажу про це коротко, хай деталі лишаються на розсуд не такого вже й любого читача.
1792 — Ванкувер і його команда вступають у П’юджет-Саунд, 1851 — права на землю заявляє група Денні, Місцеві племена дуваміш і сакваміш забезпечили поселенців їжею під час суворої зими 1851–1852 років. На той час вони могли б уже вивчити урок про білих, але, видно, ті індіанці були не вельми розумні. Принаймні вождь Сієтл володів мудрістю багатьох життів і запросив Дока Мейнарда приєднатися до поселенців у 1852 році, знаючи, що той обізнаний з місцевими звичаями і таємницями і допоможе зберегти цілісність цього особливого місця, Мейнард обрав глинисті рівнини, на місці яких нині стоять Піонер-сквер та Інтернешенел-дистрикт, Дивний вибір, еге ж? Денні, Белл і Борен взяли скелясту місцевість поблизу бухти Еліот (нині діловий квартал, Денні-траєнгл і Беллтаун), а у жовті 1852 року прибув такий собі Генрі Єслер, який шукав місце під тартак. У грудні 1852 року заснували округ Кінґ, а у 1853 році прибув перший губернатор Території, полковник Айзек Стівенс, місією якого було вигнати звідси племена, У 1854 році Сієтл виступив з промовою, у якій підійшов до правди так близько, наскільки можна було говорити про неї вголос. Блідолиці не почули його. Блідолиці ні чорта ніколи не чують.
У 1889 місто спалахнуло. Пожежа начебто почалася в майстерні червонодеревника, хоча логічніше було би подумати, що тут просто намагалися не допустити появи постійного поселення. Проте було вже запізно. Нікому й на думку не спало, чому індіанці звали це місце Джіджіла’летк — «місце переходу», — бо всякому було очевидно, що йдеться про можливість перетнути протоку під час відливу. Те місце нікуди не ділося, воно й досі там, щедро напоєне кров'ю загиблих хазяїв.
Я радий знати, що своє зробив.
І так далі, і тому подібне — думки й факти списком. Враження було таке, що воно писалося похапцем, в деяких словах були зайві літері — особливо «і» та «й» — і ще апострофи там, де наче їм не місце.
Проте Медді читала далі, бодай тому, що на червонувато-брунатні рядки було на диво приємно дивитися. На деяких сторінках були переліки імен та адрес, але вони нічого для неї не означали.
Потім вона опинилася посеред площі. На тому боці був невеликий торгівельний центр. Медисон подумала, що буде дуже дивно увійти туди самій, без мами — і відчула себе більш собою, ніж будь-коли за ці два дні, й почала плакати.
Відчуття було таке, ніби всередині неї довго-довго щось тримали, а тепер випустили на волю, і очі її наповнилися слізьми, обличчя перекривилося, у грудях заболіло так, ніби ось-ось їх розірве.
Все звалилося на неї водномить. Усвідомлення того, що вона за сотні миль від дому, мами, тата, і де саме — жодної гадки. Тепер вона пригадала купу всього, що трапилося за останні два дні, причому геть інакше: що тоді здавалося нормальним, тепер лякало і обурювало. Вона прослизнула повз маму, поки та спала, вкрала гроші, сіла на автобус до Портленда — було цікаво і водночас моторошно й гидко, — а потім та мила жіночка погодилася підвезти її до Сієтла, бо Медді забила їй баки дивовижною історією. Але потім жінка щось запідозрила, і пішла у туалет з мобільником у руці, а тоді…
Ні, далі вона не пам’ятала. Отой момент не пам’ятала, а все інше — цілком. І навіть…
І навіть номер маминого мобільного.
Вам — і він сплив у її пам’яті, ніби туман розвіявся.
Медисон припинила плакати й огляділася, шукаючи телефон. Побігла тротуаром, роззираючись навколо — звідки б подзвонити? Нарешті помітивши телефон на тому боці вулиці, чкурнула навпростець через проїжджу частину. Загуділи машини, жовте таксі хильнулося вбік, аби не наїхати на неї, але Медисон не спинилася. Там, з того боку вулиці, були телефони, і треба було добігти до них раніше, ніж вона знову забуде номер, встигнути до повернення того туману. Не спинилася вона й тоді, коли з кишені випала пляшка з водою, добігла до крайнього телефону, схопила слухавку, подумки повторюючи цифри — знову, знову…
Але тільки-но вона набрала перші дві, решта зникла.
Вона аж закричала від люті та жбурнула слухавку об стіну. Де подівся номер? Чому він зник?
— Агов, — озвався до неї перехожий з великим животом. — Ти там полегше, бо…
Медисон розвернулася до нього, і чоловікові відняло мову.
— Йди куди йшов, жирдяю, — рикнула вона. Чоловік вирячився на неї і поспішив геть.
Медисон нажахалася. Вона зроду не говорила так грубо з дорослою людиною — взагалі ні з ким. Ніколи, навіть подумки. Цього разу вийшло навіть грубіше, ніж до охоронця в аеропорту. Та що це з нею?
Якусь мить вона не могла поворухнутися.
Потім моргнула й акуратно поклала слухавку на місце. В голові у неї раптом прояснилося. Ні, мамі телефонувати не треба. Був ще один номер — номер, записаний на білій візитівці, яку вона вклала у записник. Але вона вже дзвонила тому чоловікові, у він щось дуже розкомандувався. Крім того, Медисон сумнівалася, що можна йому довіряти.
Відвернувшись від телефонів, вона кинула погляд на площу. Дивно, що кілька хвилин тому вона плакала, бо тепер усе було наче гаразд. Вона була далеко від дому, мами, тата, від усього, що робило її маленькою дівчинкою, якою командують дорослі. А їй уже
