Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

На другій фотографії була інша вулиця — або ж та сама, сфотографована під іншим ракурсом. Там були чоловік і жінка, які йшли поруч, спиною до камери. Вони були досить близько одне до одного, і чоловік пригорнув жінку за плечі. Важко було сказати з такого ракурсу, чи чоловік був той самий, що й на світлинах з телефону Емі. Досить високий, у темному костюмі, з темним волоссям. Облич узагалі не було видно, але одяг на жінці був такий самий, як і на першому фото.

Я підвів очі. Фішер дивився убік.

Фото теж уміють брехати — зокрема, уловлюючи певні миттєвості,— а рекламники — люди дуже тактильні. Емі могла просто йти кудись із клієнтом чи колегою, і той пригорнув її під впливом емоцій, радіючи перемозі чи намагаючись щось довести. Або ж вона поскаржилася, що змерзла, і він зробив такий незграбний жест, вирішивши, що чоловік має в такій ситуації щось зробити і що за цих обставин воно буде пристойно. Схоплені миттєвості, розтягнуті на довше, ніж у реальності, набувають геть іншого значення. Принаймні я хотів у це вірити.

— Звідки це?

— Сфотографовано у Сієтлі минулого тижня, — відповів Фішер.

Я тоді теж був тут, у місті. Я повільно втягнув у себе повітря. Я мав великий досвід видобування фактів зі свідків, і знав — як хочеш, щоб вони говорили, просто дай їм говорити. І не бий їх, у жодному разі не бий.

— Розказуй, — тільки й мовив я.

Фішер підвівся.

— Ходімо прогуляємося.

Фішер вивів мене з веранди кафе і повів на Першу вулицю. Зо два квартали ми йшли просто на північ, потім звернули праворуч, ліворуч, і знову, і знову.

— Як я казав, убивством Андерсонів я зацікавився через нерухомість, — на ходу розповідав Фішер. — Через клієнта, власне. Звати його Джозеф Кренфілд. Чув про такого?

— Ні. Чого б це?

— Не дивно. Це такий собі патріарх бізнесу. Височенний, під два метри, і в свої майже вісімдесят і досі дужий. Почав працювати тринадцятилітнім — ну знаєш, отой тип людей, що вже в підгузках починають повзати, розносячи газети. Інколи дивуєшся — як люди взагалі примудряються отак робити, зразу бачити шанс і хапатися за нього зубами?

Так, я знав таких — людей, що одразу беруть будь-яку справу у свої руки. Але якось ніколи про них не замислювався.

— Ага.

— У п’ятдесяті він скуповував і перепродував збанкрутілі мануфактури в Новій Англії. Коли міжнародний ринок зробив ту справу нерентабельною, він узявся до роздрібної торгівлі та франшиз, щоб тримати фінансовий рівень. Звідти перейшов на нерухомість, став партнером в одному з перших великих торгівельних центрів у Іллінойсі. Він, звісно, не завжди перемагав, але вмів спинатися на ноги і йти далі.

— Американський герой, — прокоментував я. — Всюди мали би бути йому пам’ятники.

Ґері кивнув.

— Типу того. Загалом він, мабуть, найсамовпевненіший покидьок з усіх, що колись дихали повітрям цього світу. Я з ним познайомився, коли тільки-но випустився з юридичного. Мене послали з фірми до його офісу, дати консультацію з якоїсь там дрібниці. Я страшенно боявся. Двадцять три роки, я працюю на славетну компанію. Як провалю цей обряд посвяти, то все, можна на мені ставити хреста. Тож я надягнув найкращий костюм і взяв новенький дипломат, і йшов на ту зустріч як на подію, що визначить подальше життя. В животі й кишківнику, скажу тобі, у мене було порожнісінько.

От історія про те, як Ґері Фішер нервувався, мені подобалася, а до решти, що він там розповідав, мені було байдуже в будь-якому зі світів.

Майже мимоволі я спитав:

— І що?

— Він мене всадовив, пригостив кавою, виклав суть питання. На щастя, нічого складного для мене там не було, і коли він те зрозумів, то звелів просто робити свою справу. За кілька тижнів до фірми від нього надійшла подяка. Від Кренфілда, написана власноруч! З роками я дедалі частіше працював з ним. А потім старший партнер, бувши трохи напідпитку, бовкнув, що Джо, мовляв, питає про мене, називаючи на ім’я. Це була дуже важлива новина, тим паче що тепер я добре знаю — Джо нічого не робить просто так. Якщо він мене згадав, значить, помітив. Через півроку я став молодшим партнером у фірмі.

— Еге ж, з людини, що розплутує твої брудні справи, очей спускати не можна.

— Ти цинік, Джеку.

— Я десять років пробув копом. І все життя — людиною.

— Справа була не в тому, — заперечив Ґері. Ми перетнули вулицю, все далі відходячи від районів Сієтла, позначених на туристичних мапах. — Замолоду Джо, безумовно, іноді грав нечесно — ясно, що самими законними шляхами статку не наживеш, — але від мене ніколи не просив нічого такого, про що не можна було б розказати власній бабусі. Отже, життя йшло собі. Я переїхав до більшого кабінету, почав отримувати вищу зарплатню.

— А потім?..

— А потім був телефонний дзвінок. Джо Кренфілд помер уві сні. Неочікувано.

Ми сповільнили кроки. Ґері трохи помовчав.

— Мої співчуття.

— Так, то був удар. Йому, звісно, минув вісімдесят перший рік, але він був здоровий мов кінь, повір. І от буквально за годину після повідомлення про його кончину нам телефонують з якоїсь невідомої фірми. Виявляється, особисті справи він вів з іншими юристами. Гаразд, і таке буває — але то крихітна контора десь у чорта на рогах, за пів-країни — й отут ми здивувалися. Проте той хлопчина, що телефонував, отримав певні інструкції і хотів зробити свою справу.