Непрохані - Майкл Маршалл Сміт
Обидва насуплено дивилися на мене. Я зобразив байдужу посмішку і відвернувся перший. Витяг з кишені папірець, написав на ньому номер.
— Подзвоніть мені, як схочете заробити.
Ще раз глянувши в їхні тупі червонуваті очі, я рушив назад до будівлі. Варто було пошукати чорний хід.
— І що, таке працює? — спитав Фішер, нагнавши мене. Він, здається, відчув чимале полегшення, коли ми відійшли подалі від кафе. — Отака агресія від самого початку?
— Так, — відповів я, оглядаючи перший поверх уважніше. — І наступною її жертвою станеш ти, якщо тільки не…
Замовкнувши на півслові, я знову підійшов до дверей. Домофон був брудний та іржавий, з решіткою у верхній частині й рядами дзвінків під нею. Я по черзі їх усі натиснув, але, здається, нічого не трапилося. Вони, схоже, навіть не були під’єднані.
Останній дзвінок я тільки оглянув, не натискаючи. Він був не такий проіржавлений, як решта, і не такий тьмяний. Здається, ним, як і казав Фішер, час до часу користувалися. Він був другий згори, і я запідозрив, що зрозумів значення останньої есемески з мобільного Емі.
Тої, в якій ішлося про номер 9.
За будівлею ми виявили парковку. Задня стіна була геть облущена, двері — намертво замкнені. Всі вікна затулені щитами, пожежна драбина добряче відстала від стіни. Насолодившись тим видовищем, я розвернувся і рушив геть. За кілька вулиць нам трапився бар. Спершу я пройшов повз, потім спинився, розвернувся і зайшов усередину.
Там було темно, барна стійка містилася збоку від входу. У тьмяному світлі стара дерев’яна обшивка стін видавалася не стилізацією під старовину, а сучасницею епохи, коли такий стиль був новим. Десь такий самий вигляд мали і відвідувачі цього закладу.
Бармен був худий мов тичка і явно знав життя. Ледь глянувши на мене, він почав вибачатися за якісь гріхи, про які я нічого не знав і знати не волів.
— Слухайте, та не коп я, — негайно повідомив я. — Нам би оце пива. Наллєте?
Далі я пішов і сів за столик у кутку, а Фішер приніс наші напої. Кілька хвилин я мовчки курив. Потім нарешті вимовив:
— Гаразд. Давай розказуй, що у тебе. І швидше.
— Після повернення до Чикаго ця історія ніяк мене не відпускала, — говорив Фішер. — Я загалом добре знав Джо, і він наче непогано ладнав зі своїми нащадками. Клан Кренфілдів був міцний: вони разом проводили відпустки, всією родиною фотографувалися на Різдво. В моїй сфері часто стикаєшся з такими родинами. Буває таке, що патріарх зненацька лишає всі статки казна-кому, але щоб обрубати все отак під корінь — такого не трапляється.
— Але він, вочевидь, сам так захотів.
— Це безглуздо. Моя дружина вже ненавидить цю тему, з дітьми я взагалі ледь бачуся. Я навіть їздив до вдови Кренфілда. Доти я кілька разів уже зустрічався з Нормою, але переважно на родинних обідах, і спілкувався з нею дуже мало. Це не молоденька дружина напоказ. Вони з Джо прожили разом п’ятдесят років. Кілька тижнів тому я говорив з нею. У вітальні їхнього старого дому, яку вже наполовину спакували. Норма розповідала, що переїде до невеликої квартири у середмісті, а погляд у неї був такий спантеличений, ніби вона все чекала, коли ж оцей сон закінчиться. Врешті-решт я спитав, чи вона розуміє, що взагалі відбувається.
— І що вона сказала?
— Спочатку нічого. Потім підвелася, підійшла до бюро у кутку і дістала щось із шухляди. То була поштівка з прикріпленим до неї старим чорно-білим фото якогось пірсу. Я спитав, що це за місце, і Норма сказала, що то Монтерей, де вони з Джо познайомилися. На поштівці був напис рукою Джо: «Не зненавидь мене».
— І все?
— Так, усього три слова. Я глянув на неї, а Норма лише знизала плечима і сказала, що нічого більше не знає. Нікому, крім мене, вона ту поштівку не показувала. Навіть дітям. Від неї я одразу поїхав у офіс і переглянув документи — вже всоте, мабуть. Я намагався зрозуміти, що ж трапилося. Дивився на перелік з тих дев’яти організацій, що отримали величезні гроші, й не бачив нічого дивного. Навіть той фонд морських видр здавався доречним. За словами Норми, десять років тому в Монтереї вони з Джо ходили в океанарій, і він залюбки спостерігав за видрами. Тоді я став продивлятися перелік тих, хто отримав менші суми. Їх там було близько трьох десятків, особи на кшталт тієї жінки, що отримала придорожню забігайлівку. Персонажі з далекого минулого Джо. Загалом я всіх їх зміг якось співвіднести з бізнесом, який Джо вів. Усіх, крім одного. То був чоловік, який не мав до Джо жодного, абсолютно жодного стосунку. Я вирішив погуглити його за іменем, і одразу ж вийшов і на того чоловіка, і на новину про вбивство його сім’ї.
— Білл Андерсон.
— Він отримав чек на двісті п’ятдесят тисяч доларів — таку саму суму, яку отримали, як ти пам’ятаєш, рідні онуки Джо. Підписаний чек був сім тижнів тому, аж за місяць до зникнення Білла, але готівку за ним так ніхто і не отримав. Сума, заради якої треба працювати років п’ять, — і той чоловік не почухався зняти такі гроші? Це ще одна причина, з якої я не вірю у фінансовий мотив для вбивства.
— Розумію, — сказав я. — Напевно, тобі варто було це згадати, коли ти звернувся до мене вперше.
— Це б щось змінило?
— Можливо.
— Білл був моєю єдиною зачіпкою в цій історії зі спадком Кренфілда, він міг би пояснити, чому Джо зробив таке, чого не змогли зрозуміти