Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— В якому плані підозріле?

— Заповіт був дивний. Два мільйони дружині, по мільйону кожному з дітей, по двісті п’ятдесят тисяч онукам. Загалом десь вісім мільйонів вийшло.

Я не міг зрозуміти, до чого він ото хилить.

— А які в нього були статки на момент смерті?

— Майже двісті шістдесят мільйонів доларів.

Я підняв брови, а Фішер усміхнувся.

— О, бачу, ти нарешті зацікавився. В глобальному плані це, звісно, не першоранговий мільйонер, але все одно вражає. Грошей було більше, проте виявилося, що в останні п’ять років він багато роздавав різним інституціям, благодійним організаціям, школам. Тут лікарня, там реабілітаційний заклад, сям придбав котрогось зі старовинних майстрів для маловідомої галереї у Європі. Ми в цілому знали, куди йдуть кошти, бо займалися його податками, але тільки тепер підрахували повну суму його витрат. Сімдесят мільйонів.

Моя думка про небіжчика змінилася у кращий бік.

— А куди ж пішла решта статків?

— У тому-то й справа. Після Кренфілдового похорону такий собі Літтон — один з партнерів у тій фірмі — прийшов до нас у контору з купою паперів. Усі наші більш-менш знані юристи зібралися у залі засідань і вивчили ті папери разом. Кренфілд залишив детальні інструкції з демонтажу своєї імперії, і половину справи було вже зроблено зусиллями компанії «Бернел і Літтон», які діяли на правах довірених осіб. Щодо решти Літтон надавав нам інструкцій, ніби секретарям якимсь, — те зробити, се зробити, тепер, швидше. Джо продумав геть усе — аж до того, що робити з придорожньою забігайлівкою у Гаумі, штат Луїзіана. Вона дісталася старій, що була там за головну останні кілька років. Були ще інструкції в такому дусі — передати якесь майно стороннім особам, — але загалом усе мало бути ліквідовано, навіть будинки ми мусили продати. А гроші, отримані від того продажу, за вирахуванням десяти відсотків, треба було поділити між дев’ятьма головними бенефіціарами.

— І хто то були?

— Жінки з сумнівним минулим. Благодійні освітні програми для мешканців неблагополучних районів, антинаркотичні ініціативи. Довгострокові поставки медикаментів у якесь африканське задуп’я. Навіть, чорт забирай, якийсь фонд порятунку морських видр, очолюваний кінченим хіпі у Монтереї — нате вам, друзі, шість з половиною мільйонів баксів, рятуйте тваринок далі. Я тому хіпі сам телефонував з радісною новиною, у нього мало серцевий напад не стався. Він не був знайомий з Кренфілдом і навіть гадки не мав, що той узагалі існує.

— А кому дісталися ті десять відсотків?

— Фондові під управлінням «Бернел і Літтон». Благодійному фондові.

— Як до такого поставилася його родина?

— А ти як думаєш? Вони лютували. Чоловіки й жінки віком за п’ятдесят, які звикли все в житті мати на тарілочці, приходили до мене в офіс і верещали, як ті наркомани під ломкою. І так кілька тижнів, уявляєш? Ці люди все життя прожили з упевненістю, що одного дня отримають чек на величезну суму, а ми їм такі тепер: не все сталося як гадалося, любі. Вони намагалися оскаржити заповіт, та він був підписаний у кількох примірниках при свідках — суддях і священиках явно при здоровому глузді. У нас ціла команда людей, що собаку з’їли на таких речах, і вони ні до чого, зовсім ні до чого не змогли прискіпатися. Тільки його вдова відреагувала спокійно — я до цього ще повернуся. Вона, здається, знала, як збирався вчинити її чоловік, і він так і вчинив. Факт було звершено. Діти поміркували і подали позов проти нас.

Ми зупинилися на іншому роздоріжжі. Мої думки знову повернулися до фотографій з Емі. Я намагався зрозуміти, що зробив той чоловік після моменту, схопленого на кадрі, куди пішла його рука. Ґері міг розраховувати на те, що терплячим і слухняним я буду ще максимум хвилину.

— І що з тим позовом?

Обличчя Фішера набуло напруженого виразу, і я раптом зрозумів, що зморшки у нього з’явилися зовсім нещодавно.

— Процес триває. На фірмі всі відвернулися від справ Кренфілда, ніби ті смердять тепер. А я не зміг. Десь місяць тому я дещо зрозумів, вирішив, що треба з’ясувати, і прилетів сюди, у Сієтл. Пішов до офісу «Бернел і Літтон».

— А там?

— А офісу немає.

— Тобто як?

— Зрозумій, на ту мить я працював з тими хлопцями вже місяці зо три. Я напам’ять вивчив їхні номери й адресу. Взяв таксі просто з аеропорту, поїхав до них. Околиці виявилися трохи дивнуватими для юридичної контори, а коли я дійшов до власне офісу, там виявилася зачинена крамниця. Давно зачинена! Здається, раніше там торгували кавою, але нині крізь дах проросло, чорт забирай, дерево, уявляєш? Жодних ознак офісу компанії «Бернел і Літтон». Домофон доісторичний. Десять дзвінків, і з усіх тільки одним, здається, користувалися після мого народження. Я натиснув його, понатискав інші. Ніхто не відповів.

Тут я вже трошки розгубився. Пішов до кав’ярні на розі, взяв собі каву, набрав офіс, перевірив адресу. Зателефонував у «Бернел і Літтон». Слухавку взяла Літтонова секретарка. Коли я попросив з’єднати з ним, сказала, що бос вийшов. Я вирішив спитати адресу ще й у неї, сказав, що маю важливий пакунок. Вона назвала ту саму адресу. Я уточнив, який дзвінок натискати. Тут вона замовкла. Мовчала, мовчала, а далі питає: «То ви що, тут?» І тон такий владний, ніби вона й не секретарка зовсім.

— Дивина.

— Так, дивина. І я неочікувано для себе відповів, що ні-ні, я не в Сієтлі, то в мене помічник захворів, а я хочу йому лишити максимально чіткі інструкції. Вона знову стала мила й приязна, сказала, що дзвінок значення не має, вистачить і адреси. Я їй подякував, попросив, щоб