Волонтер - Дмитро Білий

Христина помітила мій страх. У моїх очах, у тому, як моє тіло марно намагалося напружитися, збираючи сили для звільнення. Вона нахилилася наді мною і приклала палець до моїх губ:

— Тихо, тихо… Не хвилюйся, серденятко… Просто тепер ти повністю мій…

Вона знову притулилася до мене, міцно сповивши руками й ногами. Її волосся знову закрило моє обличчя. Втрачаючи свідомість від її солодкого й п’янкого дихання, я заплющив очі і її поцілунок знову відправив мене в забуття…

За вікном сірів ранок. Сніжинки повільно вкривали підвіконня пухким білим шаром. Я сидів на ліжку, намагаючись отямитись і відновити цілісну картину того, що сталося вночі. Реальний світ поступово проступав із хаосу відчуттів і марень, як проявляються світлини у фотолабораторії. Похмура світлина. Сіра, нерухома й байдужа. Я відчув, як зимно в кімнаті, і як із щілин підвіконня віє вологою прохолодою. Невже я дійсно тут всю ніч потопав у спекотних вигинах тіла Христини? Я озирнувся — дівчини ніде не було, ні поруч зі мною на ліжку із зім’ятими й перекрученими простирадлами, ні в глибині коридору, наскільки його було видно з кімнати. Деякий час я напружено й безнадійно прислуховувався, сподіваючись почути, як вона виходить із ванни.

Я вийшов на балкон, похмуро закурив, дивлячись на сніжинки, що повільно спускалися у квадрат внутрішнього двору, затиснутого високими сірими стінами.

Коли вона встигла зникнути? Може дійсно розчинилася в місячному сяйві, перетворившись на «веселковий потік сріблястих метеликів»? А може її і не було, просто Місто зіграло зі мною один зі своїх жартів, котрі водночас дарували щастя й тяжку тугу?

На душі було дуже сумно. Немовби повернувся із далекої чарівної мандрівки в давно звичну й ненависну буденність, у якій маю доживати останні роки свого безрадісного життя. Я докурив, повернувся в кімнату. Подивився на зім’яте ліжко. Знову відчув гостру самотність і спустошеність. І з чого б це так? Хіба вперше? Знайомство, квартира, шалена ніч, ранкова сигарета, розставання назавжди… Ось тільки не зараз. Чим Христина могла так прив’язати мене до себе?

Я безпорадно опустився на зім’яту постіль. Безтямно підняв свій наплічник, який недбало кинув ввечері поруч із ліжком. З нього випав і розсипався по підлозі стос пожовклих аркушів. Я здивовано дивився на них. Підняв один листок. Якийсь машинопис. Стародавній, скоріше за все, десь початку минулого сторіччя, шрифт. Звідки цей рукопис опинився в моєму рюкзаку?

Я зібрав аркуші — добре, що на кожному стояв порядковий номер. Уривок з якогось роману? На першій сторінці темніли великі літери — «Розділ X. Графиня Баторі Н-ського повіту».

Я заглибився в читання…

«…Господиня маєтку міцно вхопила Інгу за руку і стрімко потягнула за собою, наполегливо минаючи якісь коридори та сходи нагору і вниз. Гостя ледь встигала помічати антураж середини маєтку, слабо освітлений мерехтінням свічок у старих канделябрах…

— Мене звуть Тереза… Таке дивне ім’я подарували батьки, — графиня посміхнулася, на мить повернувшись до Інги. На кістлявих плечах Терези, ледь тримаючись, звисала довга коричнева шаль із китицями, іншою рукою господиня маєтку недбало стискала тонку папіроску, устромлену в довгий кістяний мундштук. Урешті-решт вони опинилися у великій залі, зігрітій вогником каміна, із довгим столом посередині, потертим диваном, обтягнутим темно-жовтою шкірою, та розвішаними по всіх стінах портретами набурмосених чоловіків у мундирах з медалями.

Тереза відразу всілася у крісло й затягнулася цигаркою. Її, дотепер відсторонені, очі зиркнули на столик, на якому стояла срібна таця із двома білими доріжками якогось порошку…

— Ох, ви знаєте, опіум зараз не в моді, — млосно протягнула графиня, — а ось засіб від головного болю — кокаїн — уже випереджає морфій за популярністю. Тим більше, що його можна придбати в будь-якій аптеці… Як там у нашого генія? „Улица, фонарь, аптека…“

Інга стояла посеред зали, учепившись руками у свій ридикюль. Чорний блискучий, важкий ридикюль. Вагу йому надавав маленький дамський револьвер „Дилінжер“, і це заспокоювало.

— Та роздягайтеся, роздягайтеся, — помітивши напругу гості, промовила Тереза.

Раптом дівчина відчула м’який доторк долонь на своїх плечах. Хтось позаду допомагав їй зняти задубіле від морозу пальто. Вона здивовано озирнулася — позаду стояла красива жінка із жовтим азійським обличчям та довгим чорним волоссям, зібраним у високу чудернацьку зачіску.

— Не лякайтеся, це Аюмі, японка. Коли мій дід був губернатором у Сибірі, він привіз звідти її батьків…. З того часу й вони, (нині, на жаль вже покійні), і Аюмі, їх донька, яка народилася тут, віддано служать нашій родині, — затягнувшись цигаркою і замріяно випустивши дим у стелю, промовила Тереза…

Інга, дещо зніяковіла, дозволила японці зняти з себе пальто, хутрову шапочку і, залишившись у гімназійній сукні із чорним атласним комірцем, сіла у крісло, поклавши ридикюль на коліна.

— Ох, це були такі дивні часи, — мрійливо закотивши очі, сказала господиня, — знаєте, Інгочко, раніше наші предки вміли жити і вміли насолоджуватися… Ось зараз — емансипе, літературні та теософські салони, декаданс, срібний вік та інша дурня… Усе це з безвиході та відчаю… Погодьтеся, від відчуття неминучої катастрофи… Усе почалося із скасування кріпацтва… Уже тоді можна було зрозуміти, що світ, його устрій, його розумну ієрархію невідворотно зруйновано…

Тереза почала скручувати у трубочку якийсь зелений папірець.

Інга озирнулася — Аюмі в залі не було. Вона щезла так само непомітно, як і з’явилася.

Помітивши її здивування, графиня кволо посміхнулася:

— Минулі, славні часи… Часи, коли в розпорядженні мого діда знаходилося безліч людей. Усе навколо було наше. Вся ця земля і всі ці люди. А зараз… хто ми без них, і хто вони без нас?

Жінка нахилилася, уклала трубочку в одну ніздрю і пройшлася по білій доріжці, утягуючи в себе