Волонтер - Дмитро Білий

…Вона сиділа на стільці в останньому ряді конференц-зали, чемно склавши вузенькі долоні на колінах, і уважно слухала доповідача. Мій погляд тоді на мить сфокусувався й застиг на її тонкій стрункій поставі, скромному вбранні, довгому темно-русявому волоссі, яке хвилясто скочувалося на худорляві плечі, на стиснуті коліна, обтягнуті чорними панчохами, на зосередженому гарненькому обличчі. А потім я повернувся, намагаючись десь у глибинах власної пам’яті зберегти постать цієї дівчини. Гарну, ніжну й таку недосяжну…

І ось тепер вона сиділа навпроти мене… Така самотня, така близька… Утім, вона була не зовсім самотня… Якийсь гидотний тип сидів поруч з нею і щось теревенив без упину, намагаючись нахилитися все ближче і ближче до її ламкого стану. Проте вона не звертала жодної уваги на співрозмовника, погляд її великих очей був зосереджений на мені… На пухких губах, витончених і спраглих, блукала загадкова посмішка. Помітивши моє зацікавлення, трохи нахилила голову набік, дозволивши своєму волоссю розсипатися водограєм по довгій білій шиї та плечах. Дівчина знов посміхнулася, не зводячи з мене очей, і легким граціозним рухом тонкої руки поправила волосся. Скоріше просто занурила в нього свої довгенькі білі пальчики.

Одним словом, я зробив те, що зробив би на моєму місці кожний притомний чоловік (особливо після певної дози коньяку та інших креативних рідин). Я підвівся, дивуючись твердості власних кроків та вправності рухів, підійшов до столу й сів навпроти дівчини та її залицяльника. Він взагалі нагадував класичного бовдура, яких чимало вештається по нічних кнайпах, — тяжко знедоленого життям і власними амбіціями, не без грошей (напевне, дармових), але й не без цілої низки комплексів неповноцінності. Одним словом, вічний серфер на сумних хвилях безкінечного самоствердження. Мені навіть стало його трохи шкода, але, в той же час, я із полегшенням дійшов висновку, що ніяку конкуренцію скласти він мені не може. Ні за яких обставин, і ні в якому відношенні.

— Привіт! — я це промовив, намагаючись відтворити на обличчі максимально приязну посмішку. Сусід дівчини вкрай неприхильно зиркнув на мене…

— Давно не бачились! — посміхнувся я дівчині, демонстративно не звертаючи уваги на її сусіда. — Як вам Конференція? Переосмислюєте почуте та побачене?

— Бачу, що не тільки я одна, — люб’язно промовила дівчина із неповторними протяжними і вкрадливими інтонаціями, що свідчили про належність їх власниці до довготривалої і казкової історії краю, центром якого було Місто…

Нарешті, її сусід отямився й гаркнув нерозбірливо щось на кшталт — «А ти шо за чмо і звідки ти нарисувався?»

У наших краях, не обтяжених високою Традицією, після такого звернення ти мав або стерти негідника на порох, або назавжди втратити обличчя чоловіка, здатного відстояти свою честь… Власне, так було й тут колись. У старі добрі часи. Але зараз… Тому я обрав дещо іншу стратегію протистояння… Ну, всім зараз відому — не зауважувати супротивника, через що примусити його зрозуміти всю ілюзорність власного існування… Прийом і на цей раз подіяв, хоча я краєм ока таки оцінив усі можливості тяжкого кухля з пивом у випадку переростання холодного протистояння в бойові дії.

Дівчина теж не звернула жодної уваги на свого сусіда, хіба що майже непомітно, презирливо й багатозначно скривила куток рота:

— Знаєте, нема з ким поговорити…

— Ну, то я до ваших послуг, колего! А то, якось на конференції не познайомилися… — Я спробував максимально тверезо посміхнутися. — Мене звуть Дмитро.

Дівчина посміхнулася у відповідь. У її очах блимнув певний острах, цікавість і багато чого іншого. Є такий затертий від вживання де треба й де не треба вислів — «потонути в її очах»… Так ось, погляд її очей поглинув мене, немов падіння в солодку безодню… Я навіть не визначив колір її очей — просто відчув, що вони набагато більш красномовні, ніж усі її слова й рухи…

Вона ледь посміхнулася і простягнула мені руку:

— Христина.

Я торкнувся її пальців, імітуючи рукостискання. Долоня була гаряча, але кінчики тонких пальців виявилися прохолодними. Мене це трохи збентежило. На вказівному пальці темно блимнув срібний важкий перстень. Мабуть, важчий за всю її тендітну ручку. Ледь відірвавшись від її очей, я скоса глянув на сумного залицяльника дівчини. Той зосереджено, з п’яним похитуванням, підводився. У його поставі зчитувалася велич невизнаного й недоступного для невдячних сучасників генія. За мить він десь зник, промимривши щось образливе…

Я спробував не видати своє полегшення із його відбуттям, але підозрюю, що від її погляду навряд чи можна було щось приховати…

Ну що робити в таких випадках? Я раптом перетворився на балакучого дурника, який ховається за зливою незграбаних промов. Христина слухала мене й мовчала, не намагаючись додати ані слова. Хоча я все зчитував з її очей. Отже — я безперервно про щось теревенів, вона мовчала, але справжній діалог відбувався між нашими поглядами. І був він досить красномовним. Нарешті я замовк, уважно подивився їй в очі і стишено, відчуваючи, як пересохло в мене в роті, наважився сказати:

— Може продовжимо нашу розмову в мене у квартирі?

Христина на мить завагалася, по обличчі майнула тінь сумніву, трохи страху, але все це переважила якась холодна рішучість. Вона кивнула головою і сказала:

— Добре.

Ми йшли темною вулицею, і сніжинки повільно вкривали наші плечі. Сніг засипав бруківку й порожні лави, осідав на середньовічних барельєфах будівель, тьмяних ліхтарях і темних скелетах безлистих дерев. На диво, небо не було повністю заслане хмарами, і повний місяць досить виразно завис поміж вузьких дахів, немовби навмисно обирав диспозицію над вузькими вулицями, аби поступово прокладати стежку, якою я вів свою супутницю. Або вона вела мене? Так, дійсно! Раптом я збагнув — хоча вона і взяла