Волонтер - Дмитро Білий
Я багато разів бував у Місті. І кожен раз примудрявся заплутатися у його вузьких і хитросплетених вуличках. Ці вулиці, які, здавалося, були чимось на кшталт зачарованого лісу із казок братів Грімм, могли змінювати свої напрями та маршрути, перекручуватися та розпрямлятися, мінятися місцями, відштовхувати або навпаки — утягувати в себе. Узагалі, Місто володіло впевненою здатністю панувати й над своїми давніми мешканцями, і над новоприбульцями. Але на Христину його влада наче не розповсюджувалася. Навпаки, її впевненість, легка й ніжна, непомітна оволоділа мною, і я, тримаючи легеньку ручку, покірно йшов за її легким подихом. Було саме так — моя супутниця впевнено вела мене до будинку, загубленого в цих вузьких закапелках, де я знімав на час конференції квартиру.
Квартира була у старій кам’яниці часів старої доброї «санаційної» архітектури. Сам будинок стояв старий і занедбаний, ще не викуплений під чергову креативну кнайпу. Я довго возюкався із ключами, намагаючись відкрити вхідну браму, аж поки не відчув руку Христини на своїй змерзлій долоні. Кінчики її пальців були так само холодні, як і раніше у кнайпі, але якимось дивом вони зігрівали. Іще м’яко спромоглися спрямувати мою долоню із ключем у дивовижний — потрібний — напрям, від чого дубові ворота зарипіли, замок обнадійливо клацнув, і ми опинилися на темних сходах. Я зупинився. Ось бувають такі секунди в житті, коли, ніби ти й маєш йти далі, але світ навколо тебе зникає, згаснувши у світлі незбагненного сяйва твоєї супутниці. Я й сам не встиг отямитися, як її руки опинилися на моїх плечах, а мої руки на її талії.
— Не поспішай, любий… — тихо прошепотіла вона.
І я потопав у пахощах її волосся, у теплі її обличчя, яке незбагненно ніжно притулилося до моєї щоки, і в мелодіях її голосу над моїм вухом.
— Не буду… — пообіцяв я і, знову увібравши її тонкі пальці до своїх рук, продовжив свій шлях сходинами…
У квартирі панувала темрява, і в мене не було жодного бажання порушувати її мінливу непроглядну екзистенцію. Тим більше, що місяць вдало заявляв про свої права крізь відкрите вікно, а дихання Христини, тонкі руки якої міцно й легко тримали мою правицю чітко визначали мій шлях. Прямо до ліжка.
— Дмитре, — почув я голос Христини, — я читала твої книги…
Я зупинився. І відчув, як її пальці зімкнулися із несподіваною силою на моїй долоні.
— Про книги зараз розмовляти будемо? — запитав я.
— А ти правда віриш у те, що ти пишеш?
Водночас я відчув, як її руки обійняли мене.
Моя вільна рука, намагаючись увімкнути світло, мляво хлопала по стінці.
— Не вірив би, не писав… — стишено буркнув я, відчуваючи, що її голос і тепло рук перетворюють мене на безпорадне створіння, що остаточно втрачає контроль над ситуацією. Це було для мене нестерпно й одночасно солодко.
Я врешті намацав вимикач, клацнув, але світло так і не блимнуло.
Щоб якось повернути себе до тями, я кволо перепитав:
— Щось хочеш уточнити?
…Зазвичай алгоритм подібної ситуації досить простий — ніч, сходи, холодна квартира, ліжко, ніжне тіло у твоїх обіймах. Але тут щось явно вибивалося із звичного ритму. Її питання?
— Та ні… — Вона засміялася. — А ти не боїшся власних Текстів?
Я рвучко повернувся до дівчини… Її руки миттєво сплелися на моїй шиї. Її дихання поглинуло мене. Я відчував себе безпорадним перед ніжними й сильними рухами.
Треба було рятуватися. Я відсторонився, наскільки дозволяла мені моя чемність.
— А тобі самій, дівчинко, не страшно залишитися наодинці з автором таких страшних Текстів?
У темряві задзвенів її сміх. І її губи торкнулися мого обличчя:
— Я рятуюся, притискаючись до тебе, Дмитрику…
— А сам я не страшний? — запитав, відчувши, як мої руки сковзнули під її легку куртку, охоплюючи талію, затягнуту у шовкову сорочку.
Доторк гарячих губ на мить обпік мою щоку.
— Ванна, кава, ліжко, — промуркотіла Христина, вислизнувши з моїх неоковирних обіймів, — а ще ти мені будеш розповідати весь цей час про свій останній Текст.
— Який саме? — тупо запитав я, дослуховуючись до її впевнених кроків у цій поглинутій темрявою квартирі. (А, між іншим, у кімнатах і коридорах цього помешкання я сам міг загубитися і при денному світлі).
— Ну… Про Степовий Камінь… Місце Сили, коротше…
Її прохання чомусь не викликало в мене жодного здивування. А може я обмовився їй про свої творчі плани трохи раніше? Неважливо… Я чув її голос і водночас шелест її одягу, який спадав з неї, немов пелюстки із повністю розквітлої гарячої квітки. Дійсно, вона вільно орієнтувалася у темряві, а її голос ставав для мене орієнтиром простого і зрозумілого шляху її пересувань. Хол, короткий спалах світла й потім дзюрчання води у ванні… Я тихо присів на табуретку в холі… Голова паморочилася. Спробував підібрати слова:
— Та все просто, Христиночко… Просто, поки Текст у голові… Ну, є така легенда… чи то переказ… Що в степах є Центр Сили… Якесь святилище, із стародавніх часів… Ну, може якась антена, чи то генератор… Хто його знає, що там предки в допотопні часи мудрували? Якось думаю інтерпретувати у своєму новому Тексті, тим більше, що видавці чекають…
Я говорив це й повільно стягував з себе чоботи, куртку… Майже навпомацки пройшов у кімнату. Сумно замислився, згадавши, що в Місті давно вже не можна придбати пляшку алкоголю в такий час… Заразом продовжував свій монолог:
— Ти, напевно, читала
