Волонтер - Дмитро Білий

У мертвій воді не ховаються дракони.

Коли закінчуються війни, солдати переможених армій, немов дрібні бризки ртуті, розкочуються по земній кулі. Траєкторія їхнього руху неуявна й неосяжна. Вони прагнуть знайти затишне місце й завмерти, сподіваючись, що кров і жах минулої війни поступово щезнуть з їхньої пам’яті. «Тоді, — думають солдати зниклих армій, — ми зможемо знову зайнятися тим самим, чим і до війни. У нас знову будуть безтурботні вечори в колі родини (нехай би й нової родини), ми знову навчимося сприймати музику й будемо знов пити чай з друзями (нехай би й новими друзями). Наша війна, — міркують солдати таких армій, — уже закінчена, і поступово те, що було і про що згадувати так не хочеться, перетвориться на героїчний міф». У крайньому випадку їхня війна перестане бути кровожерливим, мерзенним і ненаситним чудовиськом. Вона перетвориться на кілька рядків у підручнику з пожовклими сторінками, цікавому тільки студентам, і то тільки в період складання нудотних іспитів. У це вірять солдати переможених армій. Та, мабуть, і солдати армій-переможниць теж…

Харбін, зима, 1936 рік

Щемливе почуття туги завжди охоплювало його, коли дивився він, з вікна на вулицю, яку повільно засипав білий лапатий сніг. Ліхтарі, здавалося, надавали повільному дійству якогось сакрального змісту. Сонце давно вже перестало освітлювати це суєтне місто, і тільки їх м’яке сяйво, що відбивалося на міріадах тихих срібних сніжинок, додавало вулиці таємничої неповторності зимового вечора. Унизу, під вікном, поспішали кудись пішоходи; везли, нечутно ступаючи сандалями, в’язаними з рисової соломи, своїх клієнтів рикші; розмірно відміряючи кроки, несли патрульну службу японські солдати місцевого гарнізону. Чоловік, що стояв біля вікна, закурив сигарету й завмер, зачаровано стежачи за каскадом сніжних клаптів. Вулична метушня не заважала йому радіти снігом, затишком кабінету і світлом незграбних ліхтарів уздовж вулиці. Він міркував про тлінність людського існування в порівнянні з незмінністю законів природи й незбагненним захопленням споглядання снігопаду.

— Пане Гоголю! — перервав його думки голос, що почувся від дверей. Чоловік обернувся — на порозі кабінету стояв, поправляючи пенсне, Ян Якубичек — завідувач філією Чехословацького національного банку в державі з екзотичною назвою Манчьжоу-Го.

Гоголь обернувся, намагаючись сховати у глибині душі відчуття забутих спокою й радості, пережитих ним за останні кілька хвилин.

— З нагоди майбутніх різдвяних свят керівництво нашої філії має честь запросити вас, шановний докторе Гоголю, на урочистий вечір, — тут пан Якубичек знову поправив пенсне й торкнувся краєм долоні своїх розкішних сивих вусів, — на жаль, ви післязавтра залишаєте нас, тому співробітники нашого банку хотіли б на прощання засвідчити вам свою повагу й подяку.

Господар зробив кілька кроків уперед і трохи розчулено потиснув руку керівнику філії.

— Не треба дякувати, пане Якубичек, я всього лише виконав свої формальні обов’язки інспектора центрального бюро нашого банку, а тепер сподіваюся повернутися до своєї викладацької роботи в Подебрадах. Щиро запевняю вас, цей тиждень співробітництва приніс нам обом взаємне задоволення.

— Часи зараз тривожні, пане Гоголю, і я захоплююся вашою відданістю обов’язку, що покликав вас здійснити таку тривалу подорож, — після цих слів банкір знову енергійно затряс рукою інспектора.

— Не варто подяк, я всього лише виконував свої обов’язки, — трохи втомлено повторив Гоголь.

— Дивний край, дивні часи, — задумливо вимовив Якубичек, машинально дістаючи з кишені люльку в оксамитному футлярі.

— Я тут уперше, — сказав Гоголь, протягаючи запальничку своєму співрозмовнику.

Той узяв її, вміло набив люльку тютюном, затягся й задумливо промовив:

— А мені в цих краях повоювати довелося, у складі Корпусу.

Інспектор-викладач з розумінням кивнув:

— За іронією історії і чехи встигли пережити колоніальні пригоди.

Якубичек розвів руками:

— Та й ваших русинів я чимало тут зустрічав.

— Українців, — уточнив Гоголь.

— Аякже, пам’ятаю, пам’ятаю — дуже непогано воювали. Якщо не забув: два полки, один імені Шевченка, а другий… зовсім забув… таке польське прізвище…

— Хмельницького.

— Так-так! — зраділо кивнув банкір. — До речі, давайте за фронтове братерство! — після цих слів у його руках несподівано з’явилася латунна фляга. — Прошу вас, дуже гарний коньяк, нещодавно замовив у японському гарнізонному магазині.

Гоголь зітхнув і витяг із шафи пару кришталевих чарок. Гість наповнив їх темною бурштиновою рідиною й урочисто підняв свою:

— За наше братерство! Пам’ятаю, у дев’ятнадцятому під Уссурійськом наш правий фланг добряче виручили два українських… як їх… — Якубичек задумався й ляснув пальцями…

— Курені? — підказав Гоголь.

— Точно, курені, — підхопив Якубичек.

Незабаром фляга спорожніла.

— Ви їдете післязавтра? — уп’яте перепитав Якубичек.

Інспектор кивнув головою.

Тоді Якубичек урочисто оголосив:

— Дозвольте передати вам подарунок від правління нашої філії.

Гоголь з підозрою глянув на співрозмовника. Але той недбало махнув рукою й запитав:

— А ви ніколи не пробували ловити уссурійських тигрів у Маньчжурії?

Гоголь трохи подумав і заперечливо мотнув головою:

— Я їх ніде не пробував ловити, думаю, справа ця невдячна.

Якубичек радісно махнув рукою: «Тоді одну секунду почекайте!» — і зник за дверима.

Господар закурив сигарету і глянув на двері, мабуть, очікуючи, що там зараз з’явиться Якубичек з диким уссурійським тигром. Однак гість повернувся без тигра, але зі старим офіцерським планшетом у руках.