Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Найкращою дякою буде твоє мовчання, — роздратовано перебив доломарт.

— А де ж Ортах?

— Він зник… — Даклар загадково зиркнув туди, де стояла палаюча свіча жерця.

— Маєш на увазі, що він… — я не договорив.

— Можливо. Не знаю, — знову обірвав доломарт, було помітно, що юнак хоче швидше закінчити неприємну розмову. — Зараз сюди збіжиться півуніверситету, тож пам’ятай, ти обіцяв мовчати.

— Відчиняйте! Що трапилось?!! — загуділи схвильовані голоси за дверима.

Я вперше потрапив до Всеосяжної Зали. Доломарт, що стояв поруч, тримався гідно, як і належить нащадкові королівської крові. Наче для нього дивовижні стіни Зали, які щомиті змінювали живі пейзажі і краєвиди, були буденною справою. Хоча хтозна, можливо, Даклар був тут і раніше. Я ж, користаючись моментом, крутив головою в усі боки. І те, що бачив, змушувало забути і про зрадника Ортаха, і про брата Зуфара, який, можливо, в цю мить вирушає в далеку дорогу, і навіть про Мію, яка так несподівано знову з’явилась в моєму житті.

Дивовижні образи чужих небачених країв оживали на кам’яних стінах, на мить завмирали, мерехтливо змінювались іншими. З’являлися суворі круті скелі Примор’я, яких немилосердно гризли пінисті хвилі Південного Моря, і здавалося, що ось-ось холодна краплина солоної води бризне тобі на чоло. Та море змінювала золота рівнина Забутого Степу. Пустотливий вітер, наче підсміюючись, гойдався у високих легких як пір’я висохлих травах, ганяючи жовті хвилі по безкраїх просторах. На зміну пекучому сонцю приходила приємна прохолода старого Освальдського Лісу, такого схожого на мій рідний Хрестовий. Велетні дерева вже давно сплелися покрученими гілками в єдину безкінечну крону, сонячне проміння ледве пробивалось до підніжжя старезних стовбурів. Лише найсміливіший, найвідчайдушніший молодняк наважувався кинути виклик віковічним велетам і впертими тонкими паростками тягнувся вгору до життєдайного сонця.

На лівій стіні змінювалися краєвиди незнайомих міст і сіл. Здавалося, ще трохи постоїш — і почуєш гамірний гул базарів, обережний шепіт придворних інтриганів, радісний сміх пустотливої дітвори, скрип пера сивочолого переписувача древніх пергаментів, несміливе зізнання у коханні молодого вельможі, тяжку ходу змореного раба чи ледве чутний шелест чорних довгих накидок похмурої процесії жерців.

Незнайомі обличчя, небачені краєвиди змінювали один одного у дивному танку живого й неживого. А посеред зали на високому золотому постаменті у синіх, час від часу пульсуючих блискавках, застигло посеред повітря велетенське незмигне око. Куди б не став, складалось враження, що воно дивиться просто на тебе, зазирає в самісіньку душу.

Та якими б неймовірними не були дива Всеосяжної Зали, усі вони давно втрачені для людства. Залишились тільки чари без користі. Ніхто з нині живих не знав як користуватись Всевидячим Оком, як оживити Всеосяжну Залу. Найдревніші берегли ці таємниці і, схоже, назавжди поховали їх у підземних копальнях Крекоса.

За чиєюсь нечутною командою, гримаючи золотими обладунками, до Зали ввійшли тринадцять грізних лицарів. Їх обличчя, на кшталт Воїнам Шаку, приховували закриті шоломи. Рівними лініями вояки вишикувались по обидва боки від кам’яного трону, що виблискував у мареві мінливих краєвидів тисячами дрібних дорогоцінних каменів. Один з лицарів відділився від гурту і гордівливо, неквапно опустився на сяючий трон.

Широко розплющеними очима я дивився на чоловіка в золотих латах, який одним рухом зняв з голови важкий дорогоцінний шолом і поклав праворуч. Копиця темного, блискучого, як крило молодого каркара, волосся розсипалась по широких плечах. Суворе, благородне обличчя воїна дивилося на нас із Дакларом. Доломарт ледь помітно схилив голову, я ж продовжував безцеремонно роздивлятись незнайомця. Вперше бачив я цього ще молодого чоловіка з карими ледь зіщуленими очима, в яких світилася сила непересічного розуму і тверда, мов трон, на якому він сидів, воля.

Решта лицарів так і залишились стояти, не відкриваючи облич. Тепер вони нагадували неживі кремезні золоті статуї.

— Мене звуть Сервіусом Арейським, — прогримів на всю залу владний голос лицаря. — Я Глава Ордену Охоронців. І хочу знати все, що трапилось у Правиці! Як сталось так, що без нашого відому двоє хлопчаків викривають шпигуна, за яким безрезультатно полює вся старшина Університету!?

Від сили гнівних слів лицаря по спині розповзлися мурашки.

— Як трапилось так, що шпигун обвів нас довкола пальця! Зник! Розчинився в повітрі! Чому мовчите?!

Грюкаючи коштовними латами, лицар підвівся. На мить застиг, наче вріс корінням у камінь. Палаючий погляд пропік до самих нутрощів. Сервіус повільно зійшов з трону і підійшов впритул.

— Ти! — тицьнув пальцем мені у груди. — Розповідай! Не наважуючись підвести очей, я відчував, як кремезна золота фігура, що нависла наді мною, не стерпить жодної запинки, відчує найменшу брехню.

Та як розповісти незнайомцеві УСЕ? А як же Мія, яку правдою прирікаю на жорстоке покарання, і Даклар, якому обіцяв мовчати?

— Ти що, хлопче, язика проковтнув? Я чекаю! Розповідай! — повернув до тями лицар.

— Дозвольте, Магістре, — несміливо перебив Даклар, — розкажу я.

Сервіус різко повернув пташиний профіль до доломарта:

— Кажи!

Даклар чомусь наостанок глипнув на мене і почав незнайомими термінами оповідати про пожежу, яку спричинив Ортах, згадав і про мій порятунок, але теж специфічно. То ж я лише дурнувато кивав, не розуміючи, наскільки чесним юнак залишається перед Магістром.

Сервіус слухав доломарта з наростаючою цікавістю. Не втримавшись, схвильовано вигукнув:

— Що ти кажеш, Дакларе?! Зрадник майстерно володіє Морфою Вогню???! —