Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
Ні… Ортах не знав, що Спок мертвий.
— Хочеш сказати, що білявка змогла здолати Майстра? — недовірливо гаркнув жрець.
— Не вона.
— А хто??!
Я мовчав. Впевненість потроху поверталася. З насолодою я спостерігав, як Ортах втрачає терпець.
— Хто??! — повторив зрадник.
— Вже не має значення.
— Ох, Айхо, Айхо, — злість Ортаха раптом змінилась лінивою самовпевненістю. — Як же я шкодую, що тоді в Озері ти виплутався з моєї пастки…
Я голосно ковтнув слину, по-зрадницьки видаючи власне хвилювання. Ортах задоволено продовжив:
— Інтуїція не підвела. Коли ти з’явився в Класі, я відчув, що матиму проблеми. — Ортах пекуче зиркнув. — Ми так довго з Майстром Споком вербували Делею: передавали листи „покійним“ батькам, „благородно зберігали“ таємницю… І вже майже втерлися в довіру. Аж тут намалювався ти — невдахо… А місія білявки була такою важливою!.. Дівчина мала підтвердити, що посланниця жерців — насправді моя сестра. Всі знають, що Делея єдина в університеті, хто знає мою сім’ю. І все ж так добре клеїлось. Та раптом ти звалився нам на голову зі своєю дурнуватою впертістю і нахабним розслідуванням. Ги-ги-ги. Спочатку я потішався над вами, але згодом зрозумів, що помилився. Тебе давно потрібно було прикінчити. Собі допоміг би та й цим пихатим Каро і О насолив би. Та, на жаль, дав я маху. Але нарешті випав слушний момент, щоб усе виправити…
Обличчя колишнього побратима і однокласника змінилось… Наче провели невидимою рукою, зняли клейку маску, стерли емоції. Переді мною повстало лице мерця… Ще недавно люті очиська раптом страхітливо закотилися під лоб, оголивши сліпі сіруваті білки. Некеровані руки Ортаха, ніби надламані, різко змахнули догори, долоні зімкнулись. Я не вчувся, як позадкував до стіни і наштовхнувся на вхідні двері. Не знаю, чому в той же момент не кинувся навтьоки. Липкий страх підступно приклеїв до жахливої картини. Моторошна нерухома постать Ортаха спалахнула, мов свіча.
Я перелякано вхопився за ручку дверей, але тут же відстрибнув: розпечений метал обпік жаром. Лише зараз на кам’яних стінах я побачив жовто-багряні язики полум’я, що скажено вистрибували, заполонивши за мить усю кімнату. Смертоносні палаючі грона звисали навіть зі стелі. Я відчув, як шкіра почала стягуватись. Як сальну агуку, мене повільно підсмажували на вертелі. Кожен новий подих обпікав груди.
Я безпорадно зиркнув на Ортаха, точніше на палаючий смолоскип, що недавно був Ортахом і крізь багряний вогонь палаючого тіла розгледів знайому хижу усмішку жерця.
„Вогонь, наче сказився…“ — згадав здивовану фразу Делеї. Під ногами задвиготіло. Ненажерливе полум’я боляче гризнуло, але мій відчайдушний крик заглушив гуркіт кам’яної кладки, яка чомусь розповзалась під ногами. З-під підлоги виклюнувся цупкий пагін і, незважаючи на вогонь, настирно ріс, за мить перетворившись на крислате дерево. Розкішна крона заполонила усю кімнату. Від болю, жару та диму я майже нічого не бачив. Можливо, це були передсмертні марення. Але дивне дерево, наче ненаситна губка, затяжним шумним вдихом заковтнуло весь вогонь. Не встигло запалати, як перетворилось на золу… Розсипалось… І все затихло… Із сірої димки попелу повстав Даклар…
В очах потемніло. Легені, здається, згоріли вщент, жоден подих більше не ввійде у груди. Наче підкошений, я звалився на підлогу.
— Айхо… — далекий голос наближався. — Айхо! — прозвучало зовсім близько. — Чуєш мене?
В голові гуділи сотні бзичаків. Я чув, але не мав сил відповісти.
— Айхо? — знову потурбував голос.
Розплющити очі було важко, як ніколи. Та все ж я намагався. Схилившись наді мною сидів схвильований Даклар.
— Ну, нарешті.
Я спробував усміхнутись. Не вийшло. Проте дикий біль уже не турбував. Подих не обпікав груди. Руки і ноги, наче випробовуючи здогадку, поворухнулись… Все гаразд. Ніби й не було жахливої пожежі, ніби й не палав мов головешка, ніби…
Я різко зіскочив на рівні ноги:
— Ортах! Де Ортах? Де зрадник?
— Заспокойся, Айхо. Для чого тобі Ортах, радій, що живий, — якось дивно ховаючи очі відповів Даклар.
— Ортах! Це він влаштував пожежу! Я ледве не згорів… І я нарешті озирнувся…
А й справді, де ж сліди жахливого полум’я? Де зруйнована кам’яна кладка? Де врешті решт мої опіки?
— Що тут трапилось?! — з недовірою зиркнув на доломарта, добре пам’ятаючи його появу.
— Я б міг сказати, що нічого… але ж ти не повіриш, — відповів Даклар і сміливо глянув у вічі, — Айхо, ти повинен пообіцяти, що нікому, чуєш НІКОМУ, не розповіси про те, що сталося.
— Як це? — не зрозумів. — Я не можу змовчати про зрадника!
— Про Ортаха можеш розповідати, що хочеш. Але… про мене — ні слова!
— Про тебе?
— Ти нічого не пам’ятаєш? — зрадів Даклар.
Я глянув на молодого доломарта. Його бурштинова шкіра сліпила, як ніколи, медові великі очі палали незвіданим вогнем. Лише зараз майнула здогадка, що всі ці чудесні перевтілення в кімнаті і моє неймовірне зцілення пов’язані саме з доломартом.
— Це все ти??? — здивовано протягнув.
— Що я? — в очах доломарта блиснув страх.
— Це ж ти врятував мене від смерті, зцілив від опіків…
Даклар з полегшенням зітхнув:
— Так, Айхо, це я. Але обіцяй, — натиснув доломарт.
— Я не розповім, не хвилюйся, —
