Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
— Тримай, це наказав передати Майстер Каро.
— Що? — не вірячи удачі, я розгорнув папір, який виявився дозволом для сестри Ортаха. — Дякую, друже, ти, ти… врятував мене!!!
— Та я тут до чого. Наступного разу дивись куди ідеш.
Я з полегшенням видихнув і оглянув Університетський двір, який тепер більше нагадував метушливий сакарійський базар. Розмірене студентське життя змінилося загрозливим передчуттям війни. Варта гриміла обладунками, які недоречно весело виблискували на сонці. До кожної з чотирьох Брам тягнулися довжелезні картаті черги колишніх спудеїв, а тепер майбутніх воїнів, які скоро повернуться на рідні землі, щоб захищати їх.
Де ж серед цього хаосу шукати Ортаха? Та й Зуфара я не бачив зі вчорашньої ночі. Можливо, у нього є новини?
— Айх-о-о-о!!! — чийсь панічний крик пролунав просто над вухом.
— О небеса! Орташе, чого верещиш? Ти ледве не зробив мене заїкою!
— Це катастрофа!!! — продовжував лементувати скуйовджений юнак. — Бідолашна сестра вже другу годину стоїть перед Західною Брамою, але її ніхто не впускає! Ти ж обіцяв отримати дозвіл!
— Схаменись, я нічого не обіцяв.
Ортах закусив нижню вирячкувату губу. Скривився, як засушена ягода, готовий заплакати.
— Я не обіцяв, — перервав слізливі наміри, — а всього лише казав, що спробую, — Ортах скривився ще дужче. — Ну, гаразд, заспокойся. Ось дозвіл. Біжи до сестри! Вона вже, певне, зачекалась!
На мить здалося, що в очах Ортаха промайнуло щось схоже на лють, але згодом карі очиська кумедно закотилися і колишній однокласник з хвалебними одами кинувся обійматись.
— О, Айхо! Ти, ти!.. Я знав, що ти хороший, ду-у-уже хороший, — з банькатих очей котилися сльози радості.
— Іди вже, — знітився я, ледве відірвавши від себе Ортаха.
Ще разів зо п’ять подякувавши, юнак нарешті стрімголов побіг до Західної Брами.
Тільки коли однокласник пішов, я згадав, що не поговорив з ним про поїздку Делеї. Тьху, слізливий тюхтій відвернув від головного. Потрібно знову шукати Ортаха. Але, можливо, це на краще. Одразу поговорю і з сестрою, адже це їй ми ввіряємо Делею.
Несподівано вже знайоме відчуття змусило зупинитись… Очі застелила сиза пелена. Зник, наче розчинився у ранковому тумані, гамірний натовп. Велетенські дерева розправили похмурі зимові крони. На Університетській площі залишився я один… Стояв і боявся поворухнутись, наче цим зруйную магічну неможливу мить передчуття, що вона тут! Не втримавшись, я повернувся і все враз опинилось на місцях: вояки, спудеї, викладачі, вуличний шум, схвильовані розмови, грізні вигуки варти…
— Айхо? Айхо!
Я закрутив головою, прагнучи повернути втрачену магічну мить.
— Ти спиш на ходу? — вишкірився Зуфар, намагаючись спіймати мій затуманений погляд.
— Я…
— Ти хоч заплющив сьогодні очі?
— Ні, і не збираюсь. Зі мною все гаразд.
— Воно й видно. Я ледве догукався.
— Мені здалося, що…
— Що здалось?
— Ну-у-у… Та ні, забудь. Я й справді, певно, не виспався.
— Поспати сьогодні вже не доведеться! — очі друга сяяли від щастя. — Нарешті передали секретного листа для батька Короля Зуфара ІІІ. Так що чекати більше не потрібно. Час вирушати! Посланець Совредо передав, що для від’їзду усе готове.
— А як же Делея?!.
— Айхо, я не можу чекати приїзду сестри Ортаха. У цьому листі ім’я посадовців, які зрадили мого батька і, можливо, готують замах. Невже думаєш, що я…
— Зачекай, брате, я все розумію. Та сестра Ортаха вже прибула. Я щойно віддав перепустку. Ми хоч зараз можемо домовитись за Делею. І тоді не гаючи більше ні хвилини — в дорогу!
— Чого ж мовчав?!
— Та… я не мовчав…
— Ходімо. Думаю, знайдемо Ортаха у Класах. Обдивившись усі кімнати, перепитавши усіх, кого могли, — нічого не дізнались. Ортах з сестрою, наче крізь землю провалились! Ніхто їх не бачив… Вже втретє ми обійшли Будинок Спудеїв з першого до останнього поверху, але марно. Кожного разу, як я минав черговий коридор, чомусь кортіло озирнутися. Я забував про Ортаха, і ледве вловимий запах, що катував пам’ять нестерпною тугою, незрозуміло звідки переслідував мене.
— Айхо, я востаннє зазирну у Правицю, і якщо їх ще й досі там нема, більше шукати не буду. Цей лист палає вогнем у мене на грудях, — лютував Зуфар.
Я мовчав, бо відповісти було нічого.
— Зуфаре! — окликнув друга однокласник. — Ти, здається, шукав Ортаха.
— Так! Ти їх бачив? — ледве не вхопивши юнака за грудки випалив Зуфар.
— Чув, він з сестрою зараз у Правиці.
Зуфар, навіть не подякувавши, кинувся по коридору. Рвучко відчинились важкі двері. Затуливши собою весь прохід, товариш, наче зачарований, завмер…
— Зуфаре, вони там? — гукав я, проштовхуючись між другом і дверима. — Ну, чому став? Дай прой…
Недоговорена фраза каменюкою затулила рота. Забило подих, можливо, я навіть декілька разів намагався глибоко вдихнути, але не зміг. Дивився широко розплющеними напівбожевільними очима і не вірив.
Зуфар обережно відступив, і я нарешті добре роздивився тендітну, до болю знайому, навіть зворушливу фігурку Мії. Вона стояла до нас в півоберта, і гріла руки біля розпаленого каміна. Коли
