Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

нарешті озирнулася, мені здалось, що моє серце разів зо п’ять шубовснулося в п’ятки і піднялося назад. На красивому обличчі дівчини промайнула тінь не то здивування, не то розчарування. Темні очиська наче загусли, засмоктуючи мене і позбавляючи здорового глузду. А потім вона… усміхнулась… так мило, привітно… І я пропав…

В кімнату увійшов Ортах, і ми усі, наче за командою повернули голови, але Мія дивилася лише на мене.

— О, друзі, ви тут? — трохи розгублено заговорив колишній однокласник. — Познайомтесь, це моя сестра, Картея.

Я лише голосно проковтнув слину і нарешті шумно вдихнув повітря. Стало так млосно, що Зуфар мусив підхопити мене рукою. Я боявся, що товариш заговорить, але він мовчав, мовчав і я. А Мія невідривно, ненаситно, наче живилася моїм страхом, дивилась на мене. І мило усміхалась…

— Картея, познайомся, це мої друзі Айхо та Зуфар, — пробурмотів Ортах.

В голові наче стався вибух від жахливих здогадів, які нестримною лавиною атакували свідомість. Яка Картея? Це ж Мія!.. І Мія не сестра Ортаха… Що відбувається?

Мія підійшла і простягнула для привітання руку.

На завжди врівноваженому обличчі Зуфара одна фарба змінювалась іншою, від смертельно блідої до криваво-багряної. Товариш стояв, як вкопаний, навіть не поворухнувся. Тоді дівчина повернулася до мене, і я відчув її гарячий подих. Тендітна рука легко лягла в мою, Мія непомітно прошепотіла:

— Мені так страшно…

Беззахисні слова гарячим тавром впилися в мозок і одночасно в серце. Та за мить, коли я знову глянув на Мію, її незворушність примушувала забути про неможливе…

Ортах дурнувато шкірився, чекаючи чи то доки підемо, чи скажемо, чому прийшли. І я, наче вперше, глянув на юнака.

Невже цей недолугий, кволий хлопчина, над яким усі збиткувалися, і є тим небезпечним невловним шпигуном, який керував самим Майстром Споком, водив за ніс усю премудру Раду Університету, Каро і Радо разом узятих. Та що казати, я жив, навчався, спілкувався, допомагав цьому хлопцю і навіть не підозрював, який монстр прихований за цією недолугою і, здається, безневинною зовнішністю. Навіть зараз я спостерігав за Ортахом, за його сором’язливістю, невпевненою мовою, і не міг повірити, що переді мною підступний ворог.

З оціпеніння вивів ясний і твердий голос Зуфара:

— Орташе, ми хотіли б познайомити твою е-е-е, — товариш запнувся, — твою сестру з Делеєю. Хоча Картея певне пам’ятає дочку вашої колишньої покоївки? Ти ж розказав Картеї про нашу домовленість?

Ортах на мить зблід, ошелешено перепитавши:

— З Делеєю?

Нарешті я зрозумів, про кого бідолашна подруга казала:

„Це він… Це був він“. Ортах, ще не знав, що Делея врятувалась, а його напарник Майстер Спок — мертвий. Тепер зрозуміло, чому зрадники хотіли позбутись Делеї. Адже дівчина добре знала справжню сестру Ортаха і якби встигла побачити Мію, то план жерців провалився б. Але темні не знали, що їх задум приречений з самого початку, бо Мію знаю я…

— Ти ж не забув про нашу домовленість? — слова Зуфара прозвучали не запитанням, а скоріше беззастережним ствердженням.

Товариш ледве стримувався, щоб не накинутись на Ортаха. Але опанувавши себе, підхопив Мію під руку і, не звертаючи уваги на німі заперечення дівчини й глибоке здивування Ортаха, майже виволік її з кімнати.

— Але я ще нічого не розповів сестрі! — навздогін викрикнув Ортах.

— Нічого, я розповім їй усе по дорозі. Айхо, ти поки порозважай Ортаха. Ми скоро повернемося.

— Я з вами! — спохватився.

— Ні!

Непохитність Зуфара змусили підкоритись.

Двері грюкнули. Грюкнуло щось і в серці. В кімнаті залишились тільки ми з Ортахом. Тепер я розумів, що переді мною не просто колишній однокласник, саме зло чорною невідомістю зачаїлося і, здається, підозрює про неминучу поразку. Але я помилився, Ортах не підозрював. Він уже все знав…

Ще донедавна невисокий на зріст, сутулий юнак, наче за мить, виріс на цілу голову, розправився; м’які, ніби пожовані, риси обличчя загострилися, мовби наточені леза; банькаті очі блиснули сталлю. Від несподіваного дивовижного перевтілення я відступив на крок. А коли Ортах заговорив, то холодно-металевий, чужий, нечутий до цього голос стиснув лещатами похололе серце:

— Твій товариш зробив помилку, — жрець зле усміхнувся.

— Яку?

— Що залишив тебе сам на сам зі мною… — лиха посмішка не сходила з вуст Ортаха. — Не думав, що саме ви, нікчеми, викриєте мене.

— Ти про що? — тягнув я час.

— Не прикидайся дурнем, Айхо! Якби твій Зуфар не проговорився про Делею, я б, можливо, ще мав надію. А так… — холодні очиська жерця колюче зиркнули. — Тільки от ніяк не розумію, як дівчиську вдалося вижити?

— То викрадення Делеї твоїх рук справа? — намагався я розговорити зрадника.

— Викрадення? — зареготав Ортах. — Викрадення не входило в мої плани. Після того, як дурепа відмовилась допомогти, вона повинна була сконати у підземеллі!

Я відчув, як нігті впилися в долоні…

— Виявляється, не така Делея і дурепа, якщо змогла вирватись з лап цербера Спока.

Ортах не зважав, продовжував хижо шкіритись:

— До речі, Орташе, знаєш, що Майстер Спок відправився до проклятої Темряви Прабатьків?

Самовпевнені очиська перестали скалитись… Мертвий холод і злість вкутали погляд.