Відірвана від коренів - Наомі Новік

— Не стій як кретинка, — сказав він. — Візьми її.

Моя рука, коли я її підняла, тремтіла так, що я не могла з нею впоратись, а дотик до його пальців, коли я спробувала взяти кулю, хоча я ненавиділа його, морозив до червоного. Але вогняна кулька була прохолодною, як мармур, і це не було боляче, мені взагалі не довелося стискати її. Вражена її легкістю, я тримала її між двома пальцями, дивлячись на нього. Він подивився на мене з виразом досади.

— Ну, — сказав він непривітно, — тоді ти, я вважаю. — Він забрав кулю з моєї руки і накрив її іншою; куля зникла так само швидко, як і з'явилася. Він повернувся до Данки і сказав, — Пришліть податок тоді, коли зможете.

Я до цього часу ще не зрозуміла, що сталося. Я не думаю, що це зрозуміли навіть мої батьки; все відбулося занадто швидко, і я була в шоці, що привернула увагу стількох людей до себе. У мене не було часу навіть повернутися і сказати батькам останнє прощай, перш ніж він повернувся і схопив мене за зап'ястя. Тільки Кася зреагувала; я подивилася на неї і побачила, що вона збирається протестувати, а потім Дракон ривком нетерпляче висмикнув мене з ряду, і я спотикаючись послідувала за ним, коли він потягнув мене в розріджене повітря.

Інша моя рука була притиснута до рота, мене нудило, коли ми виступили з повітря. Коли він відпустив мою руку, я опустилася на коліна, і мене вирвало, я навіть не бачила куди. Він пробурмотів щось на зразок відрази — я забризкала довгий елегантний носок його шкіряного черевика — і сказав,

— Марно. Припини блювати, дівчино, і очисть цю скверну. — І пішов геть від мене, а його підбори зацокали по плитах, які відлунювали, коли він наступав на них.

Я пробула так трохи часу, поки не впевнилася, що всередині мене нічого більше не відбувається, а потім витерла рот тильною стороною долоні і підвела голову, щоб оглянутися. Я сиділа на кам'яній підлозі, і не просто кам'яній, а з чистого білого мармуру, пронизаного зеленими жилками. Я була в невеликій круглій кімнаті з вузькими щілинами вікон, які були розміщені занадто високо, щоб з них можна було виглянути, але у мене над головою стеля різко загиналася всередину. Я була на самому вершечку башти.

У кімнатці не було ніяких меблів, і я не бачила нічого придатного, щоб витерти підлогу. Зрештою я скористалася спідницею моєї сукні: вона все одно вже була брудною. Потім ще деякий час я сиділа налякана, мені було страшно, але коли нічого не сталося, я встала і несміливо подалася до виходу. Я б вагалася, у який бік іти, але коридор був один, і іншого шляху просто не було.

Звуки його кроків лунали далі. І короткий коридор вже був порожнім. Під ногами був все той же блискучий жорсткий мармур, освітлений холодним блідо-білим світлом від ламп, що висіли вгорі. Це були не справжні лампи, а великі шматки прозорого полірованого каменю, який світився зсередини. Далі були двері збоку, і арка, за якою починалися сходи.

Я штовхнула двері й зазирнула до середини, нервово, бо це було краще, ніж пройти повз, не знаючи, що знаходиться за ними. Але вони відкрилися лише в невеликі порожні покої, з вузьким ліжком і невеличким столиком. Але напроти було велике вікно, і у ньому я побачила небо. Я підбігла до нього і глянула вниз.

Вежа Дракона стояла в передгір'ї на західному кордоні його земель. Вся наша довга долина лежала на сході як на долоні, з її селами і фермами, і стоячи у вікні я могла простежити всю течію Шилки, яка сріблясто-синіми переливами бігла посередині долини з коричневою дорогою поруч. Дорога і річка бігли поряд весь шлях до протилежного краю землі Дракона, заходили в ліс і виходили знову біля села, а далі дорога розмивалася і зникала перед величною чорною стіною дерев. Далі річка самотньо зникала в глибині цієї стіни, щоб ніколи не з'явитися знову.

Було видно і Вільшанку, місто біля Вежі, де по неділях відбувався ярмарок: мій батько брав мене туди, два рази. За містом два села — Понец і Радомське, які огортали береги невеликого озера, а далі було моє село, Двернік, з широкою зеленою площею посередині. Я навіть змогла побачити великі білі столи, виставлені для банкету. Дракон не захотів залишитися на святі, і я сповзла на коліна, приклала лоба до підвіконня і заплакала, як дитина.

Але моя мати не прийшла, щоб погладити мене рукою по голові; і батько не потягнувся до мене і не засміявся з моїх сліз. Я просто ковтала сльози, поки у мене не стало занадто багато головного болю, щоб перейти на плач, і після цього я опустилася на холодну і жорстку, боляче тверду підлогу, у мене почався нежить, і не знайшлося нічого, щоб витерти його.

Я використала ще одну частину моєї спідниці для цього, і сіла на ліжку, намагаючись не думати про те, що сталося. У кімнаті було порожньо, але чисто і акуратно, ніби хтось тільки що пішов звідси. Ймовірно, це так і було. Інша дівчина жила тут протягом десяти років, самотньо дивлячись вниз на долину. Тепер вона пішла додому, щоб попрощатися зі своєю сім'єю, і кімната стала моєю.

На стіні навпроти ліжка у великій позолоченій рамі висіла картина. Вона не мала ніякого сенсу, і була надто великою для маленької кімнати, на ній була зображена тільки широка блідо-зелена смуга на тлі сіро-коричневого кольору по краях, з однією блискучою синьо-срібною лінією, яка бігла через середину з кривими вузенькими відгалуженнями, лінія простяглася від одного краю полотна до іншого. Я подивилася на неї і подумала, що тут теж була магія — я ніколи не бачила нічого подібного.

Але плями, пофарбовані інакше уздовж срібної лінії, здалися мені