Сяйво - Стівен Кінг

— Ми з ним не сюсюкаємо, — повідомив Джек не без гордості.

— Сумніваюся, щоб для досягнення порозуміння в цьому бодай раз виникла потреба. — Едмондс на хвильку замовк, граючись ручкою. — Поки я був з ним, він запав у транс. На моє прохання. Точно, як ви розповідали про випадок у ванній минулого вечора. Усі м’язи у нього розслабилися, тіло обм’якло, очі закотилися. Зразковий самогіпноз, немов із підручника. Я був вражений. І досі залишаюся.

Торренси на своїх стільцях подалися вперед.

— І що трапилося? — запитала Венді напружено, і Едмондс обережно оповів про транс Денні, про фразу, яку той промурмотів, з якої Едмондс зумів вичепити лише слова «монстри», «морок», «гупання». Подальші близькі до істерики сльози і нудоту в шлунку.

— Знову той Тоні, — промовив Джек.

— Що це означає? — спитала Венді. — Ви маєте бодай якесь пояснення?

— Кілька. Вам вони можуть не сподобатися.

— Нічого, викладайте, — сказав йому Джек.

— Судячи з того, що розповів мені Денні, його «невидимий друг» був йому справжнім другом, допоки ви, панове, не переїхали сюди з Нової Англії. Загрозливою фігурою Тоні став лише після цього переїзду. Приємні інтерлюдії перетворилися на кошмарні, й поготів лячні для вашого сина, бо він не може потім згадати точно, що було в тих кошмарах. Це доволі звичайна річ. Усі ми пам’ятаємо наші приємні сновидіння ясніше за страшні. Мабуть, існує якийсь буфер між свідомістю й підсвідомістю, де мешкає якийсь збіса пекельний пуританин. Цей цензор пропускає лише дещицю чогось, і часто те, що проходить його контроль, то лише символічні речі. Це вкрай спрощений Фройд, але доволі чіткий опис того, що нам відомо про взаємодію розуму з самим собою.

— Ви вважаєте, що переїзд так сильно збентежив Денні? — спитала Венді.

— Цілком можливо, якщо переїзд відбувся в результаті травматичних обставин, — відповів Едмондс. — Було таке?

Венді з Джеком перезирнулися.

— Я викладав у підготовчій школі, — нехотя промовив Джек. — І втратив роботу.

— Розумію, — сказав Едмондс. Ручку, якою був грався, він рішуче вставив у її тримач. — Боюся, існує ще дещо. Це може бути болячим для вас. Здається, ваш син упевнений, що ви обоє серйозно міркували про розлучення. Він промовив про це побіжно, але тільки тому, що вважає, що ви більше про це не думаєте.

У Джека буквально відпала щелепа, а Венді відсахнулася, немов їй дали ляпаса. Кров їй відринула від обличчя.

— Ми цього ніколи не обговорювали! — сказала вона. — Ніколи в його присутності, ба навіть ніколи одне з одним! Ми…

— Гадаю, буде краще, якщо ви зрозумієте все, лікарю, — промовив Джек. — Невдовзі після того, як народився Денні, я став алкоголіком. Проблеми з випивкою я мав весь час, поки вчився в коледжі, все трохи вщухло, коли я познайомився з Венді, але обернулося ще гіршим боком після народження Денні, та й літературна творчість, яку я вважав моєю справжньою роботою, пішла тоді кепсько. Коли Денні було три з половиною роки, він розлив трохи пива на купку паперів, над якими я працював… паперів, які сам я й розкидав… і я… ну… ох, зараза. — Голос його надломився, але очі залишалися сухими, безбоязними. — Як же скотськи воно звучить, промовлене. Я зламав йому руку, коли розвертав, щоб нашльопати. Через три місяці після того я кинув пити. Відтоді не торкався алкоголю.

— Розумію, — промовив Едмондс нейтрально. — Я зрозумів, звісно, що рука була зламана. Зрослася вона добре. — Він трохи відсунувся від столу і схрестив ноги. — Якщо дозволите, скажу щиро — це цілком очевидно, що відтоді його ніяким чином не ображали. Окрім слідів від укусів ос на ньому нема нічого, хіба що нормальні синці й присохлі подряпини, яких у будь-якої дитини вдосталь.

— Звичайно ж, ні, — гаряче мовила Венді. — Джек не збирався…

— Ні, Венді, — перебив Джек. — Я зробив це свідомо. Гадаю, десь вглибині себе я насправді хотів це йому зробити. Або щось іще гірше. — Він знову подивився на Едмондса. — Знаєте що, лікарю? Це вперше слово «розлучення» прозвучало між нами. І «алкоголізм». І про побиття дитини. Тричі «вперше» протягом п’яти хвилин.

— У цьому може ховатися корінь проблеми, — сказав Едмондс. — Я не психіатр. Якщо ви бажаєте, щоб Денні оглянув дитячий психіатр, я можу рекомендувати одного гарного спеціаліста, який працює в медичному центрі «Гірська місія» в Боулдері. Але я достатньо впевнений у своєму діагнозі. Денні розумний, вразливий, з розвинутою уявою хлопчик. Мені не віриться, щоби він настільки важко переживав ваші шлюбні проблеми, як це здавалося вам. Малі діти дуже сприйнятливі. Вони не розуміють сорому або потреби щось приховувати.

Джек вивчав свої долоні. Венді накрила одну з них своєю і стиснула.

— Але він відчував, що щось пішло не так. Головним з його точки зору була не зламана рука, а зламані — чи то в процесі зламу — стосунки між вами. Коли моя медсестра торкнулася з ним цієї теми, він просто відмахнувся. Це не те, що його гнітить. «То трапилося давним-давно», — так він, здається, відказав.

— Цей хлопець, — промурмотів Джек. Щелепи в нього стиснулись, м’язи на щоках випирали. — Ми не заслуговуємо на нього.

— Як не є, а він ваш, — сухо промовив Едмондс. — У будь якому разі, час від часу він ховається у світ своїх фантазій. Нічого нема в цьому надзвичайного; чимало дітей так роблять. Пригадую, коли мені було стільки ж років, як тепер Денні, в мене теж був невидимий друг, говорючий півень на ім’я Чаг-Чаг. Звичайно, окрім мене, ніхто Чаг-Чага не бачив. Я мав двох старших братів, які часто кидали мене самого, і в таких ситуаціях наявність Чаг-Чага була вельми зручною. І звісно, вам обом мусить бути зрозуміло, чому невидимого друга Денні звуть Тоні, а не Майк, чи Гел, або Дач.

— Так, — сказала Венді.

— Ви коли-небудь вказували йому на це?

— Ні, — сказав Джек. — А варто?

— Навіщо перейматися? Дозвольте йому це зрозуміти самому, коли надійде час, власним розумом. Бачите, фантазії Денні були значно глибшими за ті, якими обплітається звичайний синдром невидимого друга, але тим більше