Сяйво - Стівен Кінг
— У Великий Беррингтон! — охнула Венді. — Але звідки він міг знати про такі речі? Це лячно, те, що він подеколи викладає. Це мало не як…
— Ясновидіння? — перепитав Едмондс, усміхаючись.
— Він народився в оболонці, — слабо промовила Венді.
Усмішка Едмондса переросла в добродушний, щирий регіт. Джек з Венді обмінялися поглядами, а тоді теж заусміхалися, обоє здивовані тим, що це так легко. Рідкі «вдалі здогади» Денні також були тією темою, яку вони не дуже обговорювали.
— Далі ви мені ще розкажете, що він вміє літати, — сказав Едмондс, не перестаючи усміхатися. — Ні, ні, ні. Боюся, ні. Це не щось екстрасенсорне, а просто стара добра людська сприйнятливість, яка у випадку Денні є незвичайно розвиненою. Містере Торренс, він зрозумів, що ваша валіза під сходами, бо у всіх інших місцях ви її уже встигли пошукати. Метод виключення, атож? Це так просто, що Еллері Квін з цього б реготав[112]. Рано чи пізно ви й самі до цього додумалися б. А парк розваг у Великому Беррингтоні, чия це була спочатку ідея? Ваша чи його?
— Його, звичайно, — відповіла Венді. — Це місце рекламували у всіх ранкових дитячих телепередачах. Він страшенно мріяв туди поїхати. Але справа в тому, пане лікарю, що ми не могли собі дозволити його туди повезти. І мусили йому про це сказати.
— А тоді той чоловічий журнал, якому я ще тисяча дев’ятсот сімдесят першого року був продав своє оповідання, прислав чек на п’ятдесят доларів, — сказав Джек. — Вони тоді передрукували те оповідання в якомусь альманаху, чи щось таке. Тож ми й вирішили витратити ті гроші на Денні.
Едмондс знизав плечима:
— Реалізації мрії плюс щасливий збіг.
— Чорти його забирай, їй-бо, так воно й є, — вигукнув Джек.
Едмондс легесенько посміхнувся:
— Та й сам Денні мені казав, що Тоні часто показував йому події, які так і не трапилися. Видіння, ґрунтовані на дефектній перцепції, от і все. Денні на підсвідомому рівні робить те, що оті так звані містики та телепати роблять цілком свідомо й цинічно. Мені він цим вельми імпонує. Якщо життя не змусить його втягнути свої антени, гадаю, він стане неабиякою особистістю.
Венді кивнула — звісно ж, вона й сама вважала, що Денні може стати неабиякою особистістю, — але пояснення цього лікаря вразили її прилизаністю. Вони смакували радше як маргарин, а не як масло. Едмондс не жив із ними. Його не було там, коли Денні знаходив загублені ґудзики, підказував їй, що журнал «ТелеГід» напевне під ліжком, що він гадає, до дитсадка йому краще взути гумаки, хоча надворі сяяло сонце… а наприкінці того дня вони брели з ним додому під її парасолькою крізь заливний дощ. Едмондс не міг знати того, як Денні незбагненним чином міг передбачати їхні з чоловіком дії. У незвичну для себе вечірню годину вона могла вирішити випити чаю, а зайшовши до кухні, бачила там свою чашку з уже покладеним до неї чайним пакетиком. Вона згадувала, що пора повернути до бібліотеки книги, і знаходила їх складені стосом на столику в сінях, з покладеною згори її бібліотечною карткою. Або тільки-но було Джекові заманеться почистити машину, а Денні вже там, сидить на бровці, слухає жерстяні звуки кращої сороковки хітів зі свого детекторного радіоприймача й чекає, щоби подивитися, як тато натиратиме полірувальною пастою їхній «фольксваген».
Уголос вона промовила:
— Тоді чому тепер ці кошмари? Чому Тоні наказав йому замкнути двері ванної?
— Я вважаю, це тому, що Тоні вже пережив власну корисність, — сказав Едмондс. — Він народився — Тоні, не Денні — в той час, коли ви з чоловіком щосили намагалися зберегти ваш шлюб. Чоловік ваш забагато пив. Тоді той інцидент зі зламаною рукою. Зловісна тиша між вами.
Зловісна тиша, авжеж, принаймні ця фраза відповідала дійсності. Вимушено, напружено сидіти разом за столом, де тільки й розмови: «будь ласка, передай масло», або «Денні, доїж свою моркву», або «перепрошую, дозвольте». Ті вечори, коли Джек десь пропадав, а вона з сухими очима лежала на дивані, поки Денні дивився телевізор. Ті ранки, коли вона з Джеком скрадалися одне проти одного, мов двійко розсерджених котів з тремтячим, переляканим мишеням між ними. Це все відлунювало правдою;
(Боже милий, чи перестануть бодай колись боліти старі шрами?)
жахливою, жахливою правдою.
Едмондс резюмував:
— Але потім усе змінилося. Розумієте, шизоїдна поведінка в дітей — доволі звичайна річ. Загальноприйнятна, бо між нами, дорослими, існує непромовлена згода, що всі діти є недоумками. Вони мають невидимих друзів. Зажурившись, вони можуть піти й засісти в шафі, сховатися там від світу. Вони наділяють магічними можливостями талісманів якісь особливі для них ковдри або плюшевих ведмедиків чи тигриків. Вони смокчуть собі пальця. Коли речі, яких не існує, бачить хтось дорослий, ми вважаємо його готовим до палати з м’якими стінами. Коли ж дитина каже, що вона бачила троля у своїй спальні або вампіра за вікном, ми просто поблажливо усміхаємось. Для всього діапазону таких, притаманних дітям, феноменів у нас завжди напоготові є пояснення одним реченням…
— Він це переросте, — докинув Джек.
Едмондс кліпнув.
— Саме воно, — сказав він. — Факт. Отже, я сказав би, що Денні перебував у стані вельми сприятливому для розвитку повномасштабного психозу. Безрадісна атмосфера вдома, потужна уява, невидимий друг, який настільки реальний для нього, що став майже реальним для вас. Замість того щоб «переростати» дитячу шизофренію, цілком можливо, що він би з нею зрісся.
— І став аутистом? — спитала Венді. Вона читала про аутизм. Саме вже це слово лякало її, воно звучало жахливою білою тишею.
— Ймовірно, але не конче. Просто він міг би одного дня увійти до світу Тоні і більше не повернутися до того, що він сам називає «справжніми речами».
— Боже, — промовив Джек.
— Але тепер базова ситуація радикально змінилася. Містер Торренс більше не п’є. Ви живете в новому місці, де умови змусили вас усіх трьох до тісніших сімейних стосунків, аніж будь-коли до того, — безумовно, тісніших, ніж у моїй сім’ї, коли моя дружина і
