Сяйво - Стівен Кінг
— Так, — сказала Венді, і Джек міцно, мало не до болю, стиснув її руку. Вона теж відповіла йому потиском.
Едмондс кивнув:
— Йому насправді не потрібен більше Тоні. Денні зараз зливає його зі своєї системи. Тоні більше не приносить приємних видінь, але натомість зловорожі кошмари, що, окрім як фрагментарно, є надто лячними, щоби їх пам’ятати. Він інтерналізував Тоні під час важкої — розпачливої — життєвої ситуації, і Тоні легко не піде. Але він уже відходить. Ваш син зараз трохи нагадує того наркошу, що зіскочив з голки.
Він підвівся, Торренси підвелися теж.
— Як я вже казав, я не є психіатром. Якщо кошмари так само траплятимуться й коли ваша робота в «Оверлуку», містере Торренс, наступної весни закінчиться, я наполегливо рекомендував би вам показати вашого сина тому спеціалістові в Боулдері.
— Обов’язково.
— Ну, тоді ходімо скажемо йому, що він може повертатися додому, — промовив Едмондс.
— Я хочу вам подякувати, — вимучено звернувся до нього Джек. — З мене наче весь той тягар спав, я відчуваю полегшення, якого не мав дуже довгий час.
— І я так само, — сказала Венді.
Уже біля дверей Едмондс затримався й поглянув на Венді:
— Місіс Торренс, ви маєте або мали сестру? На ім’я Ейлін?
Венді подивилася на нього здивовано.
— Так, мала. Вона загинула перед нашим домом у Сомертсворті, в Нью-Гемпширі, коли їй було шість років, а мені десять. Вибігла за м’ячем на дорогу, і її збив розвізний фургон.
— Денні знає про це?
— Не знаю. Але гадаю, ні.
— Він каже, що ви думали про неї в почекальні.
— Так, думала, — повільно промовила Венді. — Уперше від… ох, навіть не скажу від якого часу.
— А слово «арак» вам обом щось говорить?
Венді похитала головою, але Джек сказав:
— Він промовляв це слово минулого вечора, якраз перед тим, як лягати спати. Аргак.
— Ні, арак, — виправив його Едмондс. — Він на цьому наголошував. Як той напій. Алкогольний напій.
— О, — промовив Джек. — Цілком в тему, хіба не так? — Він витяг з задньої кишені хустинку і витер нею собі губи.
— А слово «сяйво» вам про що-небудь говорить?
Цього разу вони разом похитали головами.
— Утім, це неважливо, гадаю я, — сказав Едмондс. Він прочинив двері до почекальні. — Є тут хтось на ім’я Денні Торренс, який бажає їхати додому?
— Привіт, тату! Привіт, мамуню!
Він підвівся з-за маленького столика, за яким був неспішно гортав «Там, де водяться дикі звірі», бурмочучи вголос ті слова, які уже знав[113].
Він підбіг до Джека, і той його підхопив. Венді скуйовдила синові волосся.
Едмондс подивився на нього, примружившись:
— Якщо ти не любиш своїх маму і тата, можеш залишитися зі старим добрим Біллом.
— Ні, сер! — гаряче відповів Денні. Одною рукою він обнімав за шию Джека, а іншою Венді і аж світився радістю.
— Гаразд, — усміхнувся Едмондс. А потім подивився на Венді. — Звертайтесь, якщо матимете якісь проблеми.
— Так.
— Але не думаю, щоби вони у вас з’явилися, — уточнив усміхнено Едмондс.
Розділ вісімнадцятий
Пам’ятний альбом
Той пам’ятний альбом Джек знайшов першого листопада, в той час, коли його дружина і син пішли прогулятися понористою старою дорогою, що починалася поза кортом для роуку і вела до покинутої лісопильні за дві милі вгору звідти. Так само все ще трималася гарна погода, і вони всі втрьох набули неймовірної осінньої засмаги.
Він спустився до підвалу скинути тиск у котлі, а тоді, чисто імпульсивно, взяв з полиці, де лежала схема водогону, ліхтарик і вирішив переглянути щось з тих старих паперів. Водночас він шукав зручні місця, де можна було б поставити пастки, хоча й не планував цього робити ще цілий місяць — хочу, аби вже всі вони повернулися додому з відпусток, як він це пояснив Венді.
Світячи перед собою ліхтарем, він пройшов повз ліфтову шахту (на вимогу Венді вони не користувалися ліфтом відтоді, як вселилися до готелю) і далі крізь невеличку кам’яну арку. Скривив носа від запаху прілого паперу. Позаду з громовим «ф’юїіі» бухнув котел, аж Джек здригнувся.
Фальшиво насвистуючи собі крізь зуби, він посвітив ліхтариком навкруги. Побачив зменшену копію Андських гір: десятки напханих паперами коробок і ящиків, більшість з них сірі й безформні від віку та сирості. Інші полопалися, в’язки пожовклих паперів повивалювалися з них на кам’яну долівку. Були там і перев’язані шпагатом пачки газет. У деяких коробках були ніби якісь регістри, в інших — стягнуті гумовими стрічками товарні накладні. Джек витяг один такий папірець і посвітив на нього ліхтариком.
РОКІ МАУНТИН ЕКСПРЕС, ІНК.
Куди: ГОТЕЛЬ «ОВЕРЛУК»
Звідки: СКЛАД ГУРТОВОЇ ТОРГІВЛІ «САЙДІ», 16-та стрит, 1210
Денвер, Колорадо
Через: Залізниця КАНАДІАН ПАСИФІК
Вміст: 400 ящиків туалетного паперу «ДЕЛСІ»[114]
12 ДЮЖИН/ЯЩИК
Завірено: СТЕРИЛЬНО
Дата: 24 серпня 1954
Усміхнувшись, Джек дозволив папірцю впасти назад до коробки.
Він спрямував промінь вище, і той вихопив звисаючу зі стелі лампочку, що була майже цілком похована в павутинні. Висячого шнура-вмикача вона при собі не мала.
Він витягнувся навшпиньки і спробував її вкрутити. Лампочка слабенько загорілася. Він знову підібрав накладну на туалетний папір і нею трохи позмітав павутиння. Світла не вельми побільшало.
Так само присвічуючи собі ліхтариком, він походив між ящиків і пачок паперів, видивляючись, чи нема де слідів щурів. Вони тут колись мешкали, але доволі давно… можливо, роки тому. Він знайшов трохи їх посліду, вже спорохнілого від віку, та кілька збудованих з акуратно нагризеного паперу гнізд, старих, давно покинутих.
Джек витяг з випадкової пачки якусь газету і поглянув на заголовок.
ДЖОНСОН ОБІЦЯЄ ПОСЛІДОВНІСТЬ РЕФОРМ
Каже, що роботу, розпочату ДжФК, буде продовжено наступного року
Газета називалася «Рокі Маунтин Ньюз», номер від дев’ятнадцятого грудня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року. Джек кинув її назад до купи[115].
Він припускав, що його причаровує банальний дух історії, який міг відчути будь-хто, переглядаючи свіжі новини десяти-чи
