Сяйво - Стівен Кінг

Вона показала. Прямо над браслетиком зморшок між зап’ястком і долонею була крихітна кругла дірочка. Плоть навкруг неї напухала.

— У тебе нема алергії на їх укуси? — спитав він. — Добре подумай! Якщо є, то і в Денні теж може бути. Ці курв’ячі створіння вжалили його разів п’ять чи шість.

— Ні, — сказала вона вже спокійніше. — Я… я просто ненавиджу їх, от і все. Ненавиджу їх.

Денні сидів у ногах постелі, тримаючи перед собою ліву руку, дивлячись на них. Його очі в білих шокових колах дивилися на Джека докірливо.

— Тату, ти сказав, що всіх їх убив. Моя рука… вона справді болить.

— Давай-но подивимося, доку… ні, я не збираюся її торкатися. Щоб не розболілася ще дужче. Просто покажи.

Він показав, і Венді простогнала:

— Ох, Денні… ох, бідна твоя рученька!

Потім лікар нарахує одинадцять окремих укусів. А зараз вони бачили лише розсип крихітних дірочок, немов долоню й пальці їх сина було сприснуто крупинками червоного перцю. Набряк був недобрий. На вигляд рука стала наче з кадру якогось мультику, де Кролик Баґз або Каченя Даффі щойно прибили собі лапу молотком.

— Венді, сходи до ванної, принеси отой аерозоль, що там стоїть, — сказав він.

Вона пішла, а він сів поряд з Денні й обійняв сина за плечі.

— От сприснемо тобі руку ліками, а після того я хочу зробити з неї кілька знімків «Полароїдом». І решту цієї ночі ти потім спатимеш з нами, ’аразд?

— Звісно, — відповів Денні. — А навіщо ти хочеш фотографувати?

— Бо так нам, можливо, вдасться судовим позовом прищемити декому гузно.

З аерозольним балончиком у формі ручного вогнегасника повернулася Венді.

— Це не боляче, любий, — промовила вона, знімаючи кришечку.

Денні простягнув їй долоню, і вона сприскувала її з обох боків, аж поки та не почала вилискувати. Малюк видав довге, тремтливе зітхання.

— Трохи пече? — запитала вона.

— Ні. Навпаки краще.

— А тепер оце. Розжуй їх.

Вона подала йому п’ять пігулок дитячого аспірину, присмаченого запахом помаранчів. Взявши їх, Денні одну по одній покидав собі до рота.

— А не забагато аспірину? — спитав Джек.

— Укусів надто багато, — сердито огризнулася вона. — Пішов би краще, позбавився того гнізда, Джеку Торренсе. Зараз же.

— Одну хвилиночку.

Він підійшов до комода й дістав з верхньої шухляди свій «Полароїд Сквер Шутер». Порився глибше й знайшов там кілька флеш-кубиків[106].

— Джеку, що це ти таке робиш? — запитала вона дещо істерично.

— Він хоче зробити кілька знімків моєї руки, — поважно пояснив Денні, — а потім ми судовим позовом прищемимо декому гузно. Правильно, тату?

— Правильно, — підтвердив зловісно Джек. Він уже знайшов фіксатор для спалаху і насадив його на камеру. — Показуй руку, синку. Я оцінюю приблизно по п’ять тисяч за кожний укус.

— Що це ти таке плетеш? — Венді уже мало не кричала.

— Я тобі поясню що, — сказав він. — Я робив усе згідно з інструкцією до тієї сраної димової шашки. Ми подамо проти них позов. Та клята зараза виявилася дефектною. Напевне, що саме так. Бо як інакше це пояснити?

— Ох, — зітхнула вона знічено.

Він зробив чотири знімки, витягаючи картки по одній і просто «в сорочці» подаючи Венді, щоб та відзначала на них час зйомки за своїм годинником-медальйоном, що висів у неї на шиї[107]. Збуджений думкою про те, що його укуси можуть коштувати багато й багато тисяч доларів, Денні почав оговтуватися від переляку і проявляв жвавий інтерес. Його долоня стугоніла тупим болем, а ще трохи боліла голова.

Коли вже Джек прибрав камеру і розклав картки підсихати на комоді, Венді спитала:

— Може, нам уже сьогодні повезти його до лікаря?

— Нема сенсу, коли не дуже сильний біль, — відповів Джек. — Якщо в людини алергія на осину отруту, воно дається взнаки вже за тридцять секунд.

— Дається взнаки? Що ти маєш…

— Кома. Або судоми.

— Ох. Господи-Ісусе, — ухопивши собі лікті в чашечки долонь, вона зіщулилася з блідим і виснаженим виглядом.

— Як ти почуваєшся, синку? Як гадаєш, ти зможеш заснути?

Денні кліпнув очима. Той кошмар у його пам’яті вже вицвів до безбарвного, розмитого тла, але його переляк ще не минув.

— Якщо мені можна поспати з вами.

— Звичайно, — сказала Венді. — Ох, любий, мені так жаль.

— Усе гаразд, мамуню.

Вона знову почала плакати, і Джек поклав руку їй на плечі.

— Венді, присягаюся, я все робив за інструкцією.

— Ти позбавишся того гнізда вранці? Добре?

— Звісно, аякже.

Вони всі втрьох забралися до постелі, і Джек уже було зібрався вимкнути над ліжком світло, та раптом застиг, а потім і відкинув ковдру.

— Треба сфотографувати також і гніздо.

— І повертайся назад відразу.

— Авжеж.

Він пішов до комода, дістав камеру й останній флеш-кубик і зімкнутими в колечко великим та вказівним пальцями показав Денні «окей». Денні усміхнувся і здоровою рукою показав у відповідь той же знак.

«Путній хлопець, — думав Джек, йдучи коридором до спальні сина. — Так, і навіть більш за те».

Верхнє світло там так і горіло. Джек рушив до ліжка, а коли поглянув на столик поряд з ліжком, йому поповзли мурашки по тілу, немов обтягнутому гусячою шкірою. Короткі волосинки на шиї наїжачилися вертикально, стали колькими.

Крізь прозору миску «Пірекс» майже не видно було самого гнізда. Внутрішня поверхня скла кишіла осами. Важко було сказати, скільки їх там. З півсотні, щонайменше. А може, й сотня.

Серце повільно гупало йому в грудях, він зробив знімки і поклав камеру, чекаючи, поки вони проявляться. Він витер собі губи долонею. Єдина думка знову і знову крутилася в його голові, відлунюючи

(«Ти не стримав свого норову. Ти не стримав свого норову. Ти не стримав свого норову»)

ледь не забобонним жахом. Вони повернулися. Він убив ос, але ось вони, повернулися.

У голові йому пролунав його власний крик у заплакане обличчя сина: «Не заїкайся!»

Він знову втер собі губи.

Він пішов до письмового стола Денні і, порившись там у шухлядах, знайшов величеньку гру-головоломку з оргалітовою підставкою. З цією дощечкою він підійшов до приліжкового столика й обережно пересунув на неї миску з гніздом. Оси сердито дзижчали всередині своєї в’язниці. А потім, міцно притиснувши долонею